Якось я прокинувся і виявив, що став невидимим. Ні, це не суперздатність та не фокуси. Я просто люблю писати.
А в наш час, письменників начебто не існують.

Раніше, років так 50 тому, я був би зіркою. Люди читали б мої вірші, обговорювали б їх у кафе, а мої читання збирали б повні зали. Тепер світ перекинувся. Я виходжу надвір, читаю вірші вголос, і… перехожі просто проходять повз. Дехто навіть вдивляється у свої телефони, ніби шукає джерело цього дивного звуку, але мене не бачать.

У кафе теж весело. Сідаю за столик, починаю міркувати про вічне, а люди довкола дивляться на мене, як на прибульця.

Інтернет? О, це ціла історія. Я намагався завести блог, але там потрібні фото, відео, блискучі інфографіки. А що в мене? 
Правильно, слова. Лише слова.
Але вони вийшли з моди, як динозаври.

Подумав я тоді, може, це щось не так роблю? Ну, вирішив я переробити себе. 
Записав кілька віршів на відео. Навіть прикрутив до них кумедні анімації. Знаєте що вийшло? Нічого. Відео переглянули троє людей. Один із них – моя Мама, і вона навіть спитала, коли я почну робити щось серйозне.
Якось я спробував розмістити пару своїх поезій в Інстаграмі.
Між фотографіями авокадо-тостів та нескінченних селфі.
Мої вірші лайкнув самотній бот, який запропонував мені передплатити курс «Як стати зіркою TikTok за 10 днів».

Ось так і живу у світі, де мистецтво письма поступилося місцем блискучим екранам і швидким ритмам. Але знаєте, що? Я продовжую писати. Адже навіть якщо мене не бачать, я й досі тут. Можливо, колись світ знову захоче почитати. А поки я буду просто невидимим, що шепоче свої рядки собі під ніс.
Нині таких називають – місцевий божевільний.

Піду я, напевно, записувати свої вірші в TikTok. Раптом стану вірусним! Головне на відео потрібно написати, «до кінця», а в кінці щось відчебучити. Тоді очікування нового відео матиме інтригу.
Курс якщо що не купував).