19 травня 2026 року на цвинтарі Бонівуа в Люксембурзі відбулася знакова подія: за згодою місцевої влади та під контролем офіційних представників України було ексгумовано останки другого голови Організації українських націоналістів (ОУН) полковника Андрія Мельника та його дружини Софії Федак. 
Цей крок, ініційований українською владою на чолі з Президентом, має на меті закласти фундамент майбутнього Національного Пантеону героїв на території Національного військового меморіального кладовища. 
Жалобні літургії та чин похорону призначені на 22–24 травня 2026 року в Києві.

Проте за урочистими церемоніалами та політичними заявами ховається глибинний, гострий та болючий етично-історичний конфлікт. Хто такий Андрій Мельник для сучасної України — трагічна фігура борця за незалежність, жертва нацистських репресій чи політичний лідер, чия організація стала невід’ємною частиною каральної машини Третього рейху?
Для чесної, незалежної публіцистики неприпустимо закривати очі на незручні факти. 
Цей аналіз — спроба вийти за межі радянських чорно-білих штампів та сучасного героїчного наративу, щоб розкрити сувору реальність українського інтегрального націоналізму зразка Другої світової війни.

Щоб зрозуміти логіку Андрія Мельника, необхідно відкинути сучасне розуміння Другої світової війни та повернутися в кінець 1930-х років. 

Після вбивства радянським агентом Паволом Судоплатовим лідера ОУН Євгена Коновальця у 1938 році, 
Організацію очолив саме Мельник — кадровий військовий, колишній полковник Армії УНР.
Мельник не був примітивним прислужником нацистів. Його ідеологія — це український інтегральний націоналізм. Проте у своїй геополітичній стратегії він зробив ставку на Третій рейх, вбачаючи в ньому єдину силу, здатну знищити СРСР — головного, на думку ОУН, ворога української державності.

Абвер і кодове ім'я: Документально доведено, що ще до нападу Німеччини на СРСР Мельник і його Провід координували свої дії з німецькою військовою розвідкою Абвером. У секретних німецьких архівах керівник ОУН проходив під оперативним псевдонімом «Консул I».

Концепція «Гетманату»: Мельник розраховував повторити досвід 1918 року (період Павла Скоропадського) — увійти в Україну разом із німецькими військами, сформувати маріонеткову адміністрацію, а згодом домогтися від Берліна визнання суверенітету.
Це була фундаментальна та злочинна політична сліпота. Гітлер і його оточення ніколи не розглядали слов'янські народи (Саме так німці називали жителів СРСР) як рівноправних партнерів. Програма Generalplan Ost передбачала перетворення України на аграрно-сировинну колонію, «життєвий простір» (Lebensraum) для арійської раси, з винищенням або депортацією більшої частини місцевого населення. 
Ставка Мельника на нацистську Німеччину як на «визволителя» виявилася геополітичним крахом.

Найбільш травматичний та кривавий аспект діяльності ОУН у роки війни — це участь її членів у винищенні мирного населення. І хоча сам Андрій Мельник фізично не перебував на окупованій території та особисто не підписував наказів про розстріли, він несе пряму політичну, ідеологічну та моральну відповідальність за дії своїх прихильників.

Влітку 1941 року ОУН Мельника (як і конкурентна фракція ОУН Степана Бандери) направила слідом за наступаючим Вермахтом так звані «походні групи». Їхнім завданням було створення місцевого самоврядування та формувань української допоміжної поліції (Schutzmannschaft).
Нацистські каральні загони (Einsatzgruppen) були нечисленними. Для масового знищення єврейського населення їм був потрібен місцевий виконавчий апарат. 
Сформована мельниківцями поліція виконувала найбруднішу роботу: складання списків євреїв, їхній розшук, конвоювання до місць розстрілів, оточення розстрільних ям, а подекуди й безпосередню участь у стратах.

Київ і Бабин Яр (осінь 1941): Коли німці зайняли Київ, мельниківці створили міську управу 
(її очолив Володимир Багазій) та сформували поліцейські підрозділи. Восени 1941 року, під час масових розстрілів у Бабиному Яру, де нацисти знищили понад 33 тисячі євреїв лише за перші два дні, допоміжна поліція забезпечувала зовнішнє оточення та конвой. 

У тій же газеті «Українське слово», яку в Києві випускали мельниківці (головний редактор — Іван Рогач), регулярно друкувалися відверто антисемітські матеріали. З жовтня по середину грудня 1941 року на її шпальтах з’явилося понад сто публікацій, що зображували євреїв як головного ворога українського народу, 
«основу жидо-більшовицького режиму» та винуватців усіх лих. Газета передруковувала нацистську пропаганду, зокрема статті Йозефа Геббельса, з коментарями, що легітимізували насильство.
Ця пропаганда виходила саме в ті тижні, коли в Бабиному Яру відбувалися масові розстріли.
Ізолювати точну кількість жертв, убитих виключно прихильниками Мельника, неможливо — нацистські звіти не розділяли колабораціоністів за фракційною приналежністю. Проте історичний факт залишається: під прапорами ОУН(м) тисячі людей (члени похідних груп, міської управи, допоміжної поліції) стали безпосередніми виконавцями або гвинтиками в машині Голокосту, а газета «Українське слово» ідеологічно обслуговувала цей процес.

Іван Рогач (1914–1942) — поет, публіцист і головний редактор газети «Українське слово» в окупованому Києві. 
Член ОУН(м), учасник похідної групи.
Під його безпосереднім керівництвом з жовтня по грудень 1941 року газета систематично публікувала антисемітські матеріали, передруковувала статті Йозефа Геббельса та формувала образ єврея як «головного ворога українського народу». Ці публікації виходили саме в період масових розстрілів у Бабиному Яру.
У січні 1942 року Рогач був заарештований Гестапо під час розгрому мельниківського підпілля в Києві та розстріляний у Бабиному Яру разом з іншими соратниками (серед яких Олена Теліга).

Володимир Багазій (1902–1942) — член ОУН(м), у вересні–жовтні 1941 року — заступник бургомістра, а згодом голова (бургомістр) Київської міської управи.
Під його керівництвом у Києві було сформовано українську допоміжну поліцію (Schutzmannschaft), яка брала активну участь в охороні порядку, складанні списків євреїв, їхньому конвоюванні та оточенні місць масових страт під час розстрілів у Бабиному Яру восени 1941 року.
У січні 1942 року Багазій був заарештований німцями під час ліквідації мельниківських структур і розстріляний у Бабиному Яру.

У 1943 році, коли хід війни докорінно змінився після Сталінграда, керівництво ОУН та Український центральний комітет (УЦК) на чолі з Володимиром Кубійовичем підтримали ініціативу німецького губернатора Галичини
Отто Вехтера щодо створення 14-ї гренадерської дивизії Ваффен-СС «Галичина».

Для Мельника та його соратників це був шанс отримати регулярне, професійно навчене та добре озброєне військо. Вони марили досвідом Першої світової війни, вважаючи, що коли СРСР та Німеччина виснажать одне одного, ця дивізія стане ядром армії відновленої УНР.
Війська СС (Waffen-SS) були військовим крилом злочинної організації СС, яка очолювала систему расово-політичного терору. Вступаючи туди, українські добровольці складали присягу на вірність Адольфу Гітлеру у боротьбі проти більшовизму.
Каральні операції: Сама дивізія як регулярне з’єднання воювала на фронті проти Червоної армії (наприклад, розгром під Бродами). Проте окремі її поліцейські полки (4-й та 5-й) залучалися німцями до антипартизанських акцій. Найбільш трагічний приклад — знищення польського села Гута Пеняцька у лютому 1944 року, де за участю особового складу 4-го полку було по-звірячому вбито від 500 до 800 цивільних жителів, включно з жінками та дітьми.
Намагання побудувати майбутнє держави за допомогою уніформи СС — це не просто політична помилка, це трагічний моральний тупик, який на десятиліття вперед дискредитував український визвольний рух у в очах світової спільноти.

Велика колона добровольців 14-ї дивізії Ваффен-СС «Галичина» на параді, 1943 рік.

Колона німецьких офіцерів і добровольців 14-ї дивізії Ваффен-СС «Галичина» під час параду, 1943 рік.

Рекрутинговий плакат «Галицькі СС-и ідуть в бій!» з портретом Адольфа Гітлера, 1943 рік.

Німецький заклик («UF-RUF. ZAKLIK.») до вступу в 14-ту гренадерську дивізію СС «Галичина», 1943 рік.

Добровольці дивізії «Галичина» йдуть чергою до набирної комісії в Косові, 15 травня 1943 року.

Отто Вехтер вітає добровольців під час параду в Косові, 15 травня 1943 року.

Отто Вехтер, губернатор Галичини, виступає перед добровольцями дивізії «Галичина». 18 липня 1943 року.

Рекрутинговий плакат «До зброї!» з закликом вступати до 14-ї дивізії Ваффен-СС «Галичина», 1943 рік.

Попри демонстративну лояльність Андрія Мельника, нацистська влада ніколи не розглядала ОУН(м) як рівноправного партнера і не збиралася терпіти навіть натяків на українську самостійність.
Німці з самого початку використовували мельниківців як зручний інструмент: для створення місцевих адміністрацій, допоміжної поліції та легітимізації окупації. Однак щойно структури ОУН(м) у Києві почали виходити за рамки відведеної їм ролі й намагатися будувати реальні зачатки української влади, механізм колабораціонізму спрацював проти них самих.
Наприкінці 1941 — на початку 1942 років Гестапо розгромило мельниківське підпілля в Києві. Десятки активістів, у тому числі поетка Олена Теліга та поет Іван Ірлявський, були заарештовані та розстріляні в Бабиному Яру.
На той момент стало остаточно зрозуміло: гра в «стратегічний альянс» закінчилася. Українські націоналісти виконували німецькі накази, але вже не могли впливати на правила гри. Будь-який колабораціонізм мав чіткі межі, встановлені окупантом, і виходив далеко за межі тих, хто сподівався використати німців для власних цілей.
Самого Андрія Мельника з літа 1941 року тримали під домашнім арештом у Берліні. У січні 1944 року його заарештували та відправили до концтабору Заксенгаузен (до спеціального блоку «Целленбау» для привілейованих політичних в’язнів), де вже сидів його головний політичний ворог — Степан Бандера.
Сьогодні цей факт ув’язнення апологети Мельника часто подають як «алібі» — мовляв, «він сам став жертвою нацизму». Насправді арешт стався не через незгоду зі злочинами проти євреїв чи поляків, а виключно через політичні розбіжності щодо майбутнього українських земель. 
Звільнили його восени 1944-го, коли Третій рейх у передсмертних конвульсіях намагався мобілізувати всі можливі антирадянські сили.

Повернення останків Андрія Мельника та його дружини Софії Федак до Києва у травні 2026 року стало одним із символічних актів створення Національного Пантеону героїв.

Мельник — полковник Армії УНР, наступник Євгена Коновальця, довголітній лідер ОУН, людина, яка майже все життя провела в боротьбі та вигнанні. Його перепоховання з державними почестями має підкреслити історичну тяглість українського націоналізму.
Однак цей крок ставить перед українським суспільством складне питання: чи можна вшановувати Мельника як безумовного героя в Національному Пантеоні, чи це буде прикладом вибіркового вшанування, яке ігнорує суттєві темні сторінки його політичної біографії?

Повністю незалежний аналіз зобов’язаний зафіксувати три ключові проблеми:
По-перше, конфлікт із жертвами. Як пояснити Польщі, Ізраїлю та західним партнерам державне увічнення лідера ОУН(м), якщо структури, створені його організацією (міська управа Києва, допоміжна поліція), безпосередньо брали участь у переслідуваннях і вбивствах цивільного населення, зокрема під час подій у Бабиному Яру?

По-друге, Нюрнберзька спадщина. Підтримка Мельником і його оточенням створення 14-ї гренадерської дивізії Ваффен-СС «Галичина» та співпраця з нацистськими структурами створює серйозні репутаційні та правові ризики для України на міжнародній арені.

По-третє, внутрішній етичний розкол. Вшанування Мельника як героя без чесної артикуляції його політичних помилок, стратегічного колабораціонізму та відповідальності за дії підлеглих веде до заміни одного історичного міфу іншим. Замість комплексної картини минулого ми ризикуємо отримати нову, вибіркову версію історії, зручну для поточного політичного моменту.

У підсумку, перепоховання Андрія Мельника — це не просто формальність. Це принципове рішення про те, яку саме історію сучасна Україна хоче розповісти про себе: чесну, зі всіма її трагедіями і моральними компромісами, чи вибіркову і міфологізовану.