Абвер — що це таке насправді
Абвер (повна назва — Amtsgruppe Ausland/Abwehr) був головною військовою розвідкою і контррозвідкою нацистської Німеччини у 1920–1944 роках. Формально він підпорядковувався не нацистській партії, а Верховному командуванню збройних сил (OKW). Саме через це Абвер довгий час позиціонував себе як «професійну», «старопрусську» структуру, яка нібито стоїть осторонь від партійного божевілля.
На практиці Абвер був однією з найжорстокіших і найцинічніших спецслужб Другої світової війни. 
Він поєднував у собі класичну розвідку, диверсійну діяльність, організацію повстань у тилу ворога, створення колабораціоністських формувань і роботу з національними меншинами.
Абвер складався з трьох головних відділів:

Abwehr I — розвідка (збирання інформації).
Abwehr II — диверсії, саботаж, створення «п’ятих колон» і спеціальних підрозділів (саме цей відділ найбільше працював з ОУН).
Abwehr III — контррозвідка.

На відміну від СД (Служби безпеки) Гіммлера, яка діяла ідеологічно і часто керувалася расовою ненавистю, Абвер діяв прагматично і холодно. Для нього не існувало «друзів» чи «ворогів» — були лише інструменти, які можна використати. Українські націоналісти для Абверу були саме таким інструментом: дешевими, мотивованими і готовими вмирати за свою ідею.
Адмірал Вільгельм Канаріс, який очолював Абвер з 1935 по 1944 рік, чудово розумів цінність таких «витратних матеріалів». Він особисто курирував роботу з ОУН і вважав український націоналізм одним з найперспективніших напрямків боротьби проти СРСР.

Вільгельм Канаріс — одна з найбільш неоднозначних фігур нацистської еліти.
Канаріс був майстром подвійної гри. З одного боку, він активно готував агресію Німеччини: організовував диверсії, підтримував сепаратистські рухи по всій Європі, створював спеціальні підрозділи. 
З іншого — з 1938–1939 років він почав таємно саботувати найбільш радикальні накази режиму.

Він попереджав про плани Гітлера щодо знищення Польщі та масових репресій.
Намагався (безуспішно) перешкодити наказу про «комісарів» (розстріл політичних комісарів Червоної армії).
Був причетний до змови 20 липня 1944 року (замах на Гітлера) — за це його стратили в квітні 1945-го в концтаборі Флоссенбюрг.
Особисто блокував або затримував деякі найжорстокіші накази щодо окупованих територій.

Канаріс вважав, що тотальне винищення слов’янських народів і євреїв — це стратегічна помилка, яка призведе Німеччину до поразки. Він був імперіалістом, але не фанатиком-расистом.

Для Абверу Україна була одним із пріоритетних напрямків ще з кінця 1920-х років. Німці розглядали ОУН не як рівноправного партнера, а як витратний інструмент для ослаблення Польщі та СРСР.

Ключові етапи співпраці:

1938–1941 роки — Абвер активно фінансував і навчав членів ОУН. 
Андрій Мельник мав оперативний псевдонім «Консул I». Його контакти з Абвером були особливо тісними.

Лютий 1941 — Канаріс санкціонував створення Українського легіону. 
З нього сформували два спеціальні батальйони: «Нахтігаль» (командир — Роман Шухевич, переважно бандерівці)
«Роланд» (переважно мельниківці та інші)
Ці підрозділи входили до складу легендарного диверсійного полку «Бранденбург-800» і мали виконувати завдання в тилу Червоної армії: захоплення стратегічних об’єктів, організацію повстань, диверсії.

Степан Бандера мав в Абвері оперативний псевдонім «Консул II». Разом із Ріко Ярим (один із керівників ОУН) він координував фінансування підпілля та підготовку диверсійних груп безпосередньо через 2-й відділ Абверу 
(Абвер-II), який відповідав за спецоперації та роботу з нацменшинами.

Створення першого Військового відділу націоналістів (ВВН) під керівництвом полковника Романа Сушка у 1939 році. Це формування (кодова назва Абверу — «Бергбау-Гі Hilfe» або група «Пума») налічувало близько 250 осіб і призначалося для підняття антипольського повстання на Галичині напередодні вторгнення Вермахту.

Конкретні операції за участі Абверу та ОУН:

30 червня 1941, Львів — батальйон «Нахтігаль» увійшов до міста разом з німцями. Саме в цей день бандерівці проголосили Акт відновлення Української держави. Через кілька днів німці арештували провідників ОУН, а батальйон розформували.

Київ, осінь 1941 — мельниківці через похідні групи створили міську управу (Володимир Багазій) і допоміжну поліцію. Абвер активно використовував ці структури для контролю над містом.
Антипартизанські операції 1942–1943 — колишні бійці «Нахтігалю» та мельниківські поліцейські підрозділи залучалися до каральних акцій проти радянських партизанів.

Переформатування «Нахтігалю» та «Роланду» у 201-й батальйон охоронної поліції (шуцманшафт) восени 1941 року. Через відмову українців воювати після арешту Бандери й Стецька, Абвер і командування Вермахту розформували легіони, а особовий склад перевели на контрактну службу й перекинули в Білорусь для охорони комунікацій та боротьби з радянськими партизанами.

Створення розгалуженої мережі розвідувально-диверсійних шкіл Абверу на окупованих територіях 
(Полтава, Суми, околиці Києва). У 1942–1943 роках Абвер масово вербував місцеве населення та членів похідних груп ОУН для навчання радіосправи, підривної діяльності та закидання в глибокий тил Червоної армії.

Головний цинізм Абверу
Абвер прекрасно знав про Generalplan Ost — план, за яким Україна мала стати колонією, а більшість населення — знищене або депортоване. При цьому вони продовжували обіцяти українцям «визволення» і «незалежність».
Коли мельниківці в Києві почали створювати реальні органи влади, Гестапо (яке конкурувало з Абвером) швидко розгромило їхнє підпілля в січні-лютому 1942 року. Мельниківців розстрілювали в тому ж Бабиному Яру, де вони ще недавно допомагали німцям.

Німецька військова розвідка свідомо використовувала українських націоналістів як «живий щит» та диверсійний матеріал, чітко усвідомлюючи, що жодної самостійної України у планах Берліна немає. 
Офіцери відділу Абвер-ІІ, який відповідав за зв'язки з ОУН, регулярно отримували директиви щодо майбутнього розграбування окупованих територій та перетворення їх на сировинний придаток Третього Рейху. 
Обіцянки про «протекторат» або «союзну державу», які німецькі агенти давали Андрію Мельнику та Степану Бандері, були звичайною дезінформацією для забезпечення лояльності місцевого населення та безперебійного постачання продуктів для Вермахту.

Цей цинізм став очевидним одразу після ліквідації київського підпілля ОУН на початку 1942 року, коли репресії перекинулися на інші регіони. У Житомирі, Кременчуці та Полтаві німецька поліція безпеки (СД) за повної згоди військових комендатур ліквідувала створені мельниківцями цивільні управи, а їхніх керівників відправила до концтаборів або розстріляла. Нацисти не терпіли навіть натяку на політичну суб'єктність: у Похідних групах ОУН бачили виключно безкоштовну робочу силу для нижчих ланок адміністрації, перекладачів та поліцаїв. 
Коли ж ці люди намагалися займатися культурою чи самоврядуванням, їх знищували без жодних вагань.
Паралельно Абвер продовжував використовувати тих українців, які залишилися в живих, для виконання найбруднішої роботи. 
У 1942–1943 роках уцілілих мельниківців та колишніх бійців легіонів масово перекидали у складі поліцейських батальйонів (шуцманшафтів) до Білорусі та на Волинь. Там їх кидали на охорону залізниць та каральні антипартизанські операції. Таким чином нацистська верхівка вирішувала два завдання одночасно: придушувала радянський партизанський рух і зв'язувала українських колаборантів кров'ю, позбавляючи їх будь-якого шансу на відступ чи компроміс.

Висновок
Абвер ніколи не бачив в українцях союзників. Для нього ОУН була лише розвідувально-диверсійним активом, яким можна скористатися, а потім викинути.
Канаріс та його підлеглі майстерно грали на прагненнях українських націоналістів, обіцяючи те, чого ніколи не збиралися виконувати. Українські лідери (і Мельник, і Бандера) стали класичними жертвами нерівної гри: 
вони думали, що використовують сильнішого, а насправді сильніший використовував їх.