Цей світ із бетону, мов скибка застиглого воску,
стікає по венах асфальту у бік порожнеч.
Тут зранку до ночі – у вічному пошуку сенсу –
людина вчепилася в місто, а місто – у неї, мов меч.

Пульсує під шкірою гулом розбитих вагонів,
і голка вростає у пальці трамвайних кОлій,
де в світлі вітрин розчиняються чорні ікони
під шепіт реклам, мов молитви з нечистих долонь.

І кожен тут дихає смогом, ковтаючи втоми,
мов вітер – розбиті гнІзда під рваним дахом.
Він знає, що місто – не дім, а лише перепона
між тим, хто ти є, і ким бути дозволить страх.

Та в жилах його замість крові – осколки розмови,
а в пальцях – вогні неО нових спалахів мрій,
де вулиці гнуться, мов ребра старого будови,
що стогне крізь ніч, не знаходячи серця в собі.

І хочеш втекти? Але ж місто давно вже у тобі.
Його павутинням сплелися маршрути думок.
Ти можеш не чути, та в венах – той самий потік,
що в ньому тече крізь мости і бетонний пророк.