Про нього люблять говорити як про «романтика революції».
Його портрети друкують на футболках, стилізують під Шевченка, роблять героєм постерів.
Але якщо зняти плакатну плівку — під нею залишиться зовсім не герой.

Він обожнював сам розстрілювати полонених. Без суду й без доказів.
Його слова збереглися в документах: «Мені не потрібні факти, щоб вбити. Достатньо знати, що це треба зробити».
Він будував свій кабінет так, щоб мати вікно на тюремний двір і бачити, як падають тіла.
Це не була політика — це була пристрасть до смерті.

На Кубі саме він керував тюрмою Ла-Кабанья, де особисто підписав сотні смертних вироків. Розстрілювали навіть тих, чию «вину» не довели. У своїх щоденниках він писав, що відчуває задоволення, коли бачить кров ворога.

Його прозвали «божевільним».
Інші — «свиня», бо він роками не дбав про себе, хизувався брудом і водночас ґвалтував тих, хто опинявся поруч.
Той самий «борець за рівність», у домі якого працювали прислуга й служанки.

У своїх конголезьких і болівійських щоденниках він зневажливо відгукувався про місцевих селян та африканців, називаючи їх «ледачими й тупими». Ті, кого він нібито «визволяв», насправді відмовлялися допомагати йому.

Фінал теж показовий: коли спецназ Болівії оточив його, він не кидався у «героїчний бій», а кричав: «Не стріляйте, я Че Гевара, я вам ще згоджуся».
Людина, яку малюють іконою непокори, насправді молила про пощаду.

«Фінальні кадри з його життя — найчесніші.
Че Гевару захопили 8 жовтня 1967 року в горах Болівії, у місцевості Ла-Ігера.
Його тримали у шкільному класі села Ла-Ігера.
9 жовтня, приблизно об 11:00, президент Болівії Рене Баррьєнтос віддав наказ про його ліквідацію.
Виконав наказ сержант Маріо Терран. Він вистрілив кілька разів, імітуючи «боєві поранення», щоб можна було видати смерть за загибель у бою.
Болівійська влада і ЦРУ боялися зробити з Че мученика. Якщо б офіційно оголосили «розстріляли в полоні», це одразу стало б козирем для лівих рухів у всьому світі. Тому вигідніше було видати його смерть за «героїчну загибель у бою», аби зняти питання позасудової страти. Саме тому наказали стріляти не в голову, а в руки й тулуб — щоб поранення виглядали «бойовими». 

На першому фото Че в полоні, виснажений і розгублений, під конвоєм болівійських військових. Наступного дня його розстріляють. 
На другому — тіло, яке офіційно показали світовій пресі.
Так закінчився міф: ікона революційних плакатів лежала мертва на залізному столі сільської лікарні.

У цих фото не лише смерть однієї людини. Це смерть міфу, створеного заради красивих плакатів і чужої ідеології. 
І цей міф, на жаль, пережив свою реальність.

Ернесто Рафаель Гевара де ла Серна (1928 — 1967).

———-----------

І ось тепер питання.
Чому хтось у Києві чи Львові вдягає футболку з його обличчям?
Чому портрет Шевченка інколи малюють у його стилі?
Звідки це сліпе копіювання чужого міфу?

Називати Че Гевару символом свободи — те саме, що зробити іконою українських майданів якогось ката з НКВС. Людину, яка зневажала життя, зневажала жінок і зневажала тих, кого мала «визволяти».

Народ, який не бачить різниці між романтикою й маніакальністю, ризикує знову наступити на ті самі граблі історії.