Тіло до тіла, пульсує жага,
Сплетіння гаряче, де гола рука.
Твої стегна, мов хвилі, качають ритм ночі,
Я тону у тобі, не відводячи очі.
Зубами зриваю залишки сорому й тканин,
Шкіра палає — ти знаєш, я твій амфетамін.
Стиснула бедра, мов кайдани залізні,
Шепочеш у вухо: “Це наше, безсмертне, грішне!”
Стіни тремтять, як і наші серця,
Ми розчиняємось в цьому без краю кінця.
Ковзають пальці, шукають секрети,
А ты не стогнеш, кричиш — к чорту ці етикети.
Мов язики полум’я, губи п’ють сіль,
Піт і волога — то наші зусилля й біль.
Глибше і швидше, доки світ застиг,
Це вибух у тиші, це наш стих.
Ти — вулкан, що зриває усі купола,
Я — дощ, що на тебе рясно зійшов до зела.
І коли ми затихнем, втомившись до дна,
Скажеш: “Давай ще раз, доки зійде весна”.
