Я Привоз. 
Я пам’ятаю все.

Мене почали будувати ще в 1827-му. Кам’яні лавки з’явились за двадцять років. 
Я бачив царя, більшовиків, Гітлера, Брежнєва і бандитів 90-х — і стояв. 
У двохтисячних мене намагались “реставрувати”. Але до душі не дістались.

Я Привоз. 

Я бачив, як везли оселедець на бричках ще до війни. Як баба Галька сварилась з прапорщиком за ящик персиків. 
Як хлопці з Молдаванки носили ящики на плечах, а потім співали під гармошку вночі.
Я пережив Румунів. Совєтів. Німців. Знов совєтів. 
Я пережив голод, мафію, забудову, рейдерів. 
Я стояв, коли ламалось усе — але не я. 
Бо я був серцем Одеси.

А сьогодні вночі мене хотіли вбити.

Не вперше, мене вже торкали війною, але сьогодні — вперше по-справжньому боляче.
Тепер і базар — «військова ціль». Мабуть, у мене була стратегічна черешня.

Мене не попереджують сирени — я їх не чую. Я просто ловлю залізо на свою стару потріскану бруківку. 

Я Привоз. 

Я не вірив, що до мене дійде. Але дійшло.
Бо це не війна. Це різанина. Це хвороба. 
Це ненависть, що хоче стерти все, що пахне життям.
Бо не може терпіти нічого живого. 
Ні запаху кавуна, ні сміху торгашки, ні матюка в повітрі, навіть прилавка з черешнею. 
Мене він також вже не може терпіти.  

Але я вистою.
Я зберу себе по шматках. 
Я приберу кров з рибного ряду. 
Я дам притулок тим, хто залишився.
І я знову буду пахнути кропом, кавуном і людською гідністю.

Бо я — Привоз.
Я все ще тут.
І я все пам’ятаю.
Не тільки словами — а каменем, дахом, обличчями й прилавками.

Поглянь на ці фото. 
Це не просто знімки — це відбитки часу, як зморшки на обличчі міста.
Ось тут ще пахне кавуном. А тут — лунає крик «Дешево-дешево!».
Це я в різні роки. 
У кожному кадрі — я живий.