Сніг падає – тихо, беззвучно, як вирок без суду,
мов попіл, що сиплеться з вчорашніх спалених книг.
Земля, ніби втомлена мати, чекає на чудо,
та знову – сирени, розриви, і кроки чужих.

Вікно в під’їзді заплакане вітром лютневим,
у темряві – тіні, у тінях – обірваний час.
І ніч, мов тунель, а по ньому безлике і грізне
майбутнє летить, наче снаряд, що розірве нас.

А люди… Вони ще вірять у зиму, у весну,
у те, що земля розмерзнеться, зійде трава,
у те, що все це не назавжди, що ось уже промені
крізь сіре й розбите, і ще задзвенить голова.

А місто безмежне, як біль, загортає у іній
будинки порожні, де тіні – мов пам’ять живих.
Ти кажеш – навесні повернемось, виживем, вистоїм,
та хто доживе до весни, поки падає сніг?

Летить Україна, мов камінь у чорну розпуку,
без права на паузу, без парашутів і карт.
І світ лише дивиться – що ж буде далі, що буде,
якщо ще гарячим в повітрі зависне удар?

А десь, серед попелу, в димі, у снах чи у пам’яті
маленьке дитя народилось під гуркіт стіни.
І значить, ще дихаєм, значить, ще бігають хлопчики,
значить, у березні знову розквітнуть лани.