Я вивчав тебе, ніби карту безмежного світу,
де лінії пальців ведуть у незвіданий край.
Ти мовчала, а я рахував поцілунками миті,
знаходив півострови, шрами і тайний мій рай.
Ось зморшка легка біля ока – мов тріщина часу,
десь перша сльоза, що колись залишила свій слід.
Я губами торкався плечей, де колись були страхи,
де кістки – як дороги у вечірній Мадрид.
Я спускався нижче, шукав твої родимки-карти,
ті, що розкидані там, де кінчається день.
Твої груди – немов два припливи, що тягнуть до варти,
що ховають під собою всі вітри і вогонь таємниць.
Ти зітхала – і звук цей, як вітер, котився по шкірі,
він лоскотав мої вени, змішаний з ніччю і сном.
А я у долоні ховав твої пальці тонкі і довірливі,
наче вістря весни, що лишились між темним вікном.
Я коліна твої під долонею гладив повільно,
там, де шовк шкіри світить, як білий, безмовний вогонь.
А між стегнами – тиша глибока, темніша за нічку,
там, де починається всесвіт, що дихає в ній потайком.
Я торкався тебе, ніби пальці торкаються віри,
мовчки, без слів, залишаючи теплий відбиток свій.
І світло падало в ніч, розливалось по шибах,
а я досліджував тіло, що стало моєю землею і вічністю.
Ти — мапа, що пишеться дотиком губ,
ти — шепіт, що в венах лишає свій звук.
Я гублюсь у тобі, і знаходжу себе,
бо світ мій — це шкіра, що пахне тобою й теплом між грудей.
