(Німеччина, 1933–1941)
Навесні 1933 року в Німеччині ще не було газових камер і таборів знищення у звичному для нас сенсі.
Була паперова робота.
Були формуляри.
Були лікарі, звиклі до акуратного почерку й правильних діагнозів. І була держава, яка вперше вголос сформулювала просту думку: життя має цінність лише тоді, коли воно корисне.
Того ж 1933 року ухвалюють закон «Про запобігання народженню потомства з спадковими захворюваннями».
Формально - це медичний акт, спрямований на «захист майбутнього нації».
Фактично — перший крок до державного контролю над репродуктивним правом людини.
Закон дозволяє примусову стерилізацію людей із психічними розладами, епілепсією, вродженою сліпотою, глухотою, тяжкими фізичними вадами, а також тих, кого визнавали «соціально деградованими» або схильними до алкоголізму. Перелік був сформульований широко і залишав простір для довільного тлумачення.
Межа між хворобою та «небажаністю» була навмисно розмита.
Рішення ухвалював не суд і не родина.
Для цього створювалися спеціальні комісії - так звані «спадково-оздоровчі суди», до складу яких входили суддя та лікарі. Засідання часто проходили заочно. Присутність самої людини не була обов’язковою.
Її згода — не вимагалася.
Апеляція формально існувала, але на практиці майже ніколи не змінювала рішення.
Процедура кваліфікувалася як медична, а не каральна.
Саме це було принципово.
Стерилізацію не оформлювали як покарання чи вирок — її подавали як лікувальний захід, як втручання в інтересах суспільства.
Лікар переставав бути тим, хто лікує конкретну людину, і ставав інструментом державної політики.
Мова закону була холодною й технічною. Вона не оперувала поняттями насильства або примусу.
Використовувалися формулювання про «доцільність», «профілактику», «економічне навантаження».
Людське життя починали розглядати не як абсолютну цінність, а як змінну величину — корисну або збиткову.
На практиці це означало десятки тисяч операцій, проведених без згоди пацієнтів.
Людей викликали «на обстеження», госпіталізували під іншими приводами, іноді оперували без пояснень.
Родичам повідомляли постфактум або не повідомляли зовсім.
Держава вперше легально втручалася в тіло людини, виходячи не з її інтересів, а з абстрактного уявлення про «здорову націю».
Цей закон створив прецедент: якщо держава має право вирішувати, хто не повинен мати дітей, наступним кроком стає питання — хто не повинен жити взагалі.
Саме в цій логіці пізніше з’являться програми «милосердної смерті» і табори знищення.
Тут ще не вбивають.
Але вже вчаться вирішувати за людину.

🔻 Документальна база (1933–1941)
Законодавча основа
Закон «Про запобігання народженню потомства з спадковими захворюваннями» (нім. Gesetz zur Verhütung erbkranken Nachwuchses) ухвалений 14 липня 1933 року, набрав чинності 1 січня 1934 року.
§1 закону визначав: особи з «спадковими захворюваннями» можуть бути піддані примусовій стерилізації, якщо за медичним висновком існує висока ймовірність передачі захворювання потомству.
До переліку включалися: вроджена розумова відсталість, шизофренія, маніакально-депресивні розлади, епілепсія, спадкова сліпота, глухота, тяжкі фізичні вади, а також «важкий алкоголізм».
§2–§4 встановлювали, що ініціаторами процедури можуть бути керівники лікарень, психіатричних установ або лікарі. Згода пацієнта не була обов’язковою.
Орган ухвалення рішень
Рішення приймали так звані «спадково-оздоровчі суди» (Erbgesundheitsgerichte), що складалися з судді та двох лікарів. Родина пацієнта не мала вирішального голосу.
Процедура офіційно кваліфікувалася як медична, а не каральна. Закон не використовував кримінальної термінології.
Поправки та розширення
У 1935 році до закону були внесені зміни, які спростили процедури та розширили повноваження медичних комісій, зменшивши можливості апеляції.
Адміністративний наказ 1939 року
У 1939 році видається особисте розпорядження глави держави, датоване 1 вересня 1939 року заднім числом. Документ не був опублікований у відкритих законодавчих збірниках.
У тексті використовувалась формула: «надати право на милосердну смерть пацієнтам, які за людським судженням вважаються невиліковно хворими». Слів «убивство» або «знищення» документ не містив.
Практичний механізм
На підставі наказу створюється централізований апарат (умовна назва — T4). Із лікарень надсилалися анкети без імен: вік, діагноз, працездатність, тривалість утримання.
Рішення ухвалювалися заочно. Троє лікарів ставили позначки: червоний хрест — смерть, інший знак — відстрочка. Пацієнтів перевозили до спеціалізованих установ.
Смерть оформлювалась як наслідок природних причин. Родинам надсилали урни з прахом та стандартизовані довідки про «пневмонію» або «серцеву недостатність».
Юридичний результат
Таким чином держава вперше створила прецедент: позбавлення людини життя або репродуктивних прав здійснювалося не за її волею, а за адміністративно-медичним розрахунком.
У жовтні 1939 року запускається програма, що згодом отримає умовну назву Aktion T4 — за адресою центрального керівного бюро Tiergartenstraße 4, Берлін.
Назва не мала символічного чи ідеологічного змісту. Це був звичайний поштовий адрес — ще один елемент маскування, який перетворював масове вбивство на адміністративну процедуру.
Формальною підставою стає особисте розпорядження глави держави, датоване заднім числом — 1 вересня 1939 року, днем початку війни.
Документ не проходить парламенту, не має статусу закону, не публікується в офіційних збірниках.
Це не правовий акт у класичному сенсі, а внутрішній адміністративний дозвіл, адресований вузькому колу осіб. Саме така форма дозволяла уникнути публічності й юридичної відповідальності.
Документ надзвичайно короткий. У ньому немає ані визначень, ані процедур, ані чисел. У тексті не використано слів «убити», «знищити», «позбавити життя». Натомість застосовано формулу, яка звучить медично й нейтрально: «надати право на милосердну смерть». Рішення подається не як насильство, а як акт гуманності.
Це формулювання принципове. Воно перекладає відповідальність з держави на лікаря. Держава не наказує вбивати — вона лише «надає право». Лікар не виконує вирок — він нібито ухвалює професійне рішення. Таким чином зникає чітка межа між медициною й убивством. Саме ця розмитість робить програму можливою.
На практиці документ запускає централізований механізм. З лікарень, психіатричних клінік і притулків по всій країні починають надходити анкети. У них немає імен — лише вік, діагноз, працездатність, тривалість перебування в установі. Рішення ухвалюють заочно, люди, які ніколи не бачили пацієнта.
Три лікарі ставлять позначки олівцем. Червоний знак означає смерть.
Пацієнтів перевозять до спеціально визначених центрів. Родичам повідомляють про «переведення для кращого догляду». Листи складені в однаковому стилі — стриманому, ввічливому, обнадійливому. Усередині цих установ процес уже налагоджений: огляд, реєстрація, очікування. Далі — ін’єкції, газ або систематичне голодування. Смерть оформлюється як наслідок хвороби.
Aktion T4 стає першим випадком, коли держава організовує масове вбивство власних громадян, прикриваючись мовою медицини, турботи й доцільності. Це ще не табори знищення. Але це вже відпрацьована логіка: людина — це одиниця обліку, її життя можна зважити й визнати зайвим.
Саме тут убивство вперше перестає бути винятком.
Воно стає процедурою.
🔻 Документ: розпорядження про «милосердну смерть» (1939)
Юридична підстава програми Aktion T4
Документ являє собою короткий письмовий меморандум, підписаний главою держави. Він не був оформлений як закон і не публікувався в офіційних законодавчих збірниках. Документ був датований заднім числом — 1 вересня 1939 року.
У тексті не використовується слів «убити», «знищити» або будь-якої кримінальної термінології. Натомість застосовано евфемістичну формулу — «милосердна смерть».
Оригінальна формула документа (переклад)
«Рейхсляйтер Бюлер і доктор медицини Брандт наділяються відповідальністю розширити повноваження певних лікарів, призначених за іменем, таким чином, щоб особам, які, за людським судженням, є невиліковно хворими, після найретельнішої діагностики їхнього стану, могло бути надано право на милосердну смерть».
Форма і статус документа
Це не наказ для публічного виконання і не нормативний акт загальної дії. Це персональне доручення, адресоване керівнику партійної канцелярії та особистому лікарю керівника держави. Саме цей документ створив адміністративне прикриття для дій медичного персоналу.
Документ не встановлював процедур у деталях. Він делегував право ухвалення рішень лікарям і адміністраторам, знімаючи з них юридичну відповідальність.
Практичне застосування
На підставі цього розпорядження було створено централізований апарат програми, відомої під умовною назвою Aktion T4, за адресою керівного бюро Tiergartenstraße 4, Берлін.
Рішення про життя і смерть ухвалювалися заочно, на підставі анкет без імен. Самі пацієнти не були поінформовані про існування цього документа.
Юридичне значення
Цей меморандум став першим письмовим актом, у якому держава дозволила систематичне позбавлення життя цивільних осіб, прикриваючись медичною доцільністю та адміністративним розрахунком.

рейхскомісар охорони здоров’я, особистий лікар Гітлера

Переклад з оригінального німецького документа — листа, підписаного 1 вересня 1939 року в Берліні, адресованого рейхсляйтеру Філіппу Бюлеру та доктору медицини Карлу Брандту. Документ не був опублікований як закон і не містить слів «убивство» чи «знищення». У тексті використано формулювання Gnadentod – «милосердна смерть», яким надавались повноваження визначеним лікарям ухвалювати рішення щодо позбавлення життя осіб, визнаних невиліковно хворими після «найретельнішої діагностики».
Саме цей меморандум став адміністративною підставою програми Aktion T4.
До речі:
Останніми словами Карла Брандта. були: «Не соромно йти на цю плаху. Це лише політична помста. Я служив своїй батьківщині, як і багато хто до мене…» Петля стягнула його шию, обірвавши на півслові.
Що означала на практиці - «милосердна смерть»
З лікарень і притулків по всій країні починають надходити анкети.
У них - вік пацієнта, діагноз, здатність до праці, тривалість перебування в установі.
Іноді без імен і фотографій.
Рішення ухвалюють заочно. Троє лікарів ставлять позначки: червоний хрест — смерть, синій мінус — відстрочка.
Сам пацієнт не знає, що його долю вже вирішено.
Людей перевозять до «спеціалізованих лікувальних центрів».
Родичам повідомляють, що це необхідно для більш кваліфікованого догляду.
Листи складені в однаковому стилі- ввічливому й обнадійливому. Усередині установ пацієнтів роздягають, оглядають, реєструють.
За кілька годин або днів вони помирають - від ін’єкцій, газу або систематичного голоду.
Тіла кремують.
Урни надсилають родинам разом з офіційним свідоцтвом про смерть від «пневмонії» чи «серцевої недостатності».
Окрема категорія - діти.
Вони з’являються в системі ще раніше, ніж дорослі пацієнти. Немовлят із вродженими патологіями реєструють окремо - ще на етапі пологових будинків. Педіатрам і акушерам приписано повідомляти про кожен випадок «відхилення від норми». Це не рекомендація і не право - це обов’язок. Заповнюється анкета. Дитина отримує перший документ.
Батькам говорять, що немовля потрібно показати фахівцям. Іноді - що це єдиний шанс на лікування.
Формулювання виважені, спокійні, медичні.
Про смерть не говорять ніколи.
Частину дітей забирають безпосередньо з пологових відділень - після короткого «переведення».
В інших випадках батьків переконують привезти дитину самостійно до спеціалізованої клініки.
Іноді - через тиск, іноді - через страх, а ноді - через надію.
До системи потрапляють не лише немовлята. Серед жертв - діти кількох років і підлітки, які вже вміли говорити, писати, пам’ятати.
Їх направляли з психіатричних лікарень, притулків, інтернатів. Часто - після повторних «обстежень», що не мали на меті лікування.
Далі все відбувається без участі родини.
Дитину переводять до так званого «дитячого спеціалізованого відділення» — Kinderfachabteilung.
Формально це лікарня.
Фактично - ізольований простір, де рішення вже ухвалене. На кожну дитину заводять медичну карту.
До неї додають фотографію.
Записи короткі: діагноз, поведінка, «перспективи». Слова «вбивство» не з’являються ніколи.
Смерть оформлювали як природну.
Батькам надсилали повідомлення зі стандартною причиною: «пневмонія», «інфекційне ускладнення», «серцева слабкість».
Дитячі відділення ставали місцями тихої, санітарної смерті - без криків та ез свідків.
Роль виконавців була чітко розподілена.
Лікарі підписували висновки й затверджували «лікування».
Медсестри виконували призначення: ін’єкції, зміни в харчуванні, припинення догляду.
До 1941 року через програму проходять десятки тисяч людей.
Убивство перестає бути екстраординарною подією. Воно стає процедурою.
Опір усередині медичної спільноти мінімальний і фрагментарний.
Протестують переважно родичі, які починають здогадуватися за однаковими листами й однаковими датами смерті.
Під тиском суспільного невдоволення програму офіційно «згортають». Але насправді вона не припиняється.
Убивства тривають децентралізовано — вже без вивісок і адрес. Людей і далі прибирають із лікарень. Просто тихіше.
У післявоєнних свідченнях вони часто говорили, що не вважали це злочином - це сприймалося як частина медичної роботи. Імена деяких лікарів і медсестер встановлені документально; відомо, що вони роками працювали саме з дітьми.
Це була не помилка системи. Це була її окрема, свідомо вибудувана частина.
🔻 Документально: діти (1939–1945)
Окрема програма знищення дітей з інвалідністю
Паралельно з програмою Aktion T4 у Німеччині з 1939 року діяла окрема, менш публічна система так званої «дитячої евтаназії». Вона не оформлювалась як єдиний закон, але ґрунтувалася на циркулярах Міністерства внутрішніх справ Рейху та відомчих інструкціях для медичного персоналу.
Педіатрам, акушерам і керівникам пологових відділень було приписано обов’язково повідомляти про народження дітей з вродженими патологіями, зокрема з мікроцефалією, синдромом Дауна, важкими порушеннями розвитку, паралічами та іншими «дефектами», які вважалися спадковими.
Механізм вилучення дітей
Дітей реєстрували в окремих облікових формах. Батькам повідомляли, що немовля необхідно направити до «спеціалізованого дитячого відділення» або показати «вузьким фахівцям». Часто це подавалося як єдиний шанс на лікування.
Після передачі дитини в медичну установу участь батьків припинялася. Рішення щодо подальшої долі дитини ухвалювалися без їхнього відома.
Так звані «дитячі спеціалізовані відділення»
Діти направлялися до установ, офіційно названих Kinderfachabteilungen. Серед задокументованих місць — клініки у Відні (Am Spiegelgrund), Лейпцигу, Бернбурзі, Кауфбойрен-Ірзее та інших містах.
Формально це були лікувальні відділення. Фактично — місця систематичного знищення дітей.
Методи вбивства
Згідно з післявоєнними свідченнями медичного персоналу, дітей умертвляли шляхом ін’єкцій морфіну або люміналу, навмисного голодування чи комбінованих методів. Смерть фіксувалася як наслідок «пневмонії», «інфекції» або «серцевої недостатності».
Медичні картки часто супроводжувалися фотографіями дітей. Знімки робилися офіційно — як частина «лікувального процесу».
Свідчення після війни
Після 1945 року лікарі та медсестри давали свідчення про те, що голод і передозування препаратів застосовувалися свідомо. Це не розглядалося як злочин усередині системи, а як виконання медичного припису.
Юридичний і моральний результат
Дитячі відділення стали місцями тихої, санітарної смерті. Убивство дітей було вписане в медичну рутину, прикрите мовою діагнозів, турботи й лікування. Держава вперше дозволила позбавлення життя немовлят не як виняток, а як норму.
🔻 Медична карта дитини
Фрагмент стандартної медичної документації
Медична карта дитини оформлювалася під час її перебування у спеціалізованому дитячому відділенні. Документ містив базові анкетні дані, дату народження, первинний діагноз та короткі лікарські записи.
Обов’язковим елементом карти була фотографія дитини. Знімок виконувався офіційно й додавався до медичної документації як фіксація стану пацієнта.
Зміст записів
У карті використовувалися медичні формулювання на кшталт «важкий вроджений дефект», «невиліковний стан», «відсутність перспектив лікування». Записи мали лаконічний, протокольний характер.
Будь-які згадки про рішення щодо позбавлення життя в медичній карті відсутні. Подальші дії фіксувалися як «лікування», «спостереження» або «догляд».
Фіксація смерті
У разі смерті дитини в карту вносилася причина, сформульована як природна: «пневмонія», «серцева недостатність», «інфекційне ускладнення». Ці ж формулювання використовувалися в офіційних повідомленнях для родини.
Функція документа
Медична карта не містила опису прийнятих рішень. Вона фіксувала перебування дитини в установі та завершення цього перебування в межах формально медичної процедури.



Співробітники програми T4 на громадських заходах
Ці самі лікарі, ці самі адміністратори і ці самі механізми згодом будуть використані в таборах.
Різниця буде лише в масштабі та швидкості. Логіку вже відпрацьовано.
Людина - це рядок у таблиці.
Її відсутність може бути вигіднішою за її присутність.
Це не була евтаназія в сучасному розумінні.
Це було позбавлення людини права на власне життя - не за її вибором, а за розрахунком держави.








