Дощ ішов третій день поспіль. Сірі хмари низько нависали над землею, і здавалося, що небо ось-ось обвалиться людям на голови. Гриша сидів в окопі, вдихаючи важкий запах вологого ґрунту та гнилої рослинності. Він намагався зігрітися, але холод пробирав до самих кісток.
— Скільки це ще триватиме? — пробурмотів Антон, вибиваючи бруд із чобіт. — Здається, ця клята війна ніколи не закінчиться.
Гриша знизав плечима.
— Не знаю. Але, схоже, нас чекає щось гірше, ніж просто війна.
Антон усміхнувся.
— Гірше, ніж це? Ти серйозно?
Гриша задумливо подивився вдалечінь.
— Ти чув про Парагвайський конфлікт? Там, у Південній Америці, на початку двадцятого століття.
— Щось чув. І що?
— Там був справжній ад. Повне винищення. Майже все чоловіче населення загинуло. Парагвайці вирішили воювати до кінця, і врешті-решт їхня країна була майже стерта з лиця землі.
Антон кивнув.
— І ти думаєш, тут може бути так само?
— Я не думаю. Я впевнений, — похмуро відповів Гриша. — Ми вже майже на межі. Люди гинуть щодня. І якщо влада продовжить те, що почала — нас чекає та сама доля.
— Про що ти? — здивувався Антон.
— Ти й сам знаєш. Країну перетворили на концтабір: блокпости, зниклі люди. Ми воюємо не тільки з ворогом на полі бою, але й із ворогом усередині. Влада не дає нам дихати. Вони бояться, що ми повернемо зброю проти них.
Антон зітхнув.
— Чорт забирай, Гриша. І що ми можемо зробити? Ми просто солдати. Ми робимо те, що нам кажуть.
— Ось у цьому й проблема, — гірко усміхнувся Гриша. — Ми робимо те, що нам кажуть, і не замислюємось про наслідки. Але ці наслідки можуть бути катастрофічними. Якщо ми не зупинимось, нас чекає доля Парагваю. Ми втратимо все. Люди вмиратимуть не за Батьківщину, а через амбіції тих, хто тримає нас у залізній хватці.
Антон мовчав, вдивляючись у дощове небо. Слова Гриші резонували з його власними думками. Війна, яка здавалася виправданою і необхідною, раптом постала перед ним в іншому світлі. У світлі, від якого не було порятунку.
Гриша підвівся, обперся на край окопу й подивився на обрій.
— Якщо ми не змінимо щось зараз, то завтра може вже не настати. Ми битимемося, поки не залишиться нікого, хто міг би пам’ятати, навіщо все це почалося.
Антон кивнув, загасив сигарету і підвівся.
— Ну що, підемо героїзувати? Комусь же треба вмирати за наших генералів, а то хто буде підписувати мирний договір?
— Або капітуляцію, — пережовуючи фільтр і випльовуючи його разом із густою жовтою слиною, парирував Гриша.
