В епоху, коли кожен лайк - це ніби мікро-автограф на громадському банері думок, багато хто з нас стає лайковим ніндзя - ми тут, але нас як би і нема.
Уявіть: ви гортаєте стрічку, і ось він, піст. Дотепний, глибокий, із тією самою іронією, яку ви цінуєте. Ви відчуваєте, як ваші пальці сверблять від бажання відзначити його лайком.
Але що ж це?
Стоп!
Ваш внутрішній “агент 007” наполегливо шепоче: «Це пастка! Натиснеш – розкриєш свою ідентичність!»
Який жах для цифрового агента під прикриттям. «Що подумають колеги, якщо я лайкну цей пост?
Не кажучи вже про те, що лайк – це майже рукостискання з автором.
Але якщо автор сприйме це як знак для початку нескінченної дискусії про сенс життя?
Чи ще гірше – запросить вас на каву обговорити політику?
І ми підходимо до головного – страху перед «цифровим відбитком пальця».
У світі, де кожен лайк під прицілом громадської думки, натискання на серце може стати початком війни світів. «Лайкнув не те - отримай мітку цифрового ізгоя».
Смішно, але у світі, де ми можемо ділитися своїми думками без всякого страху, саме страх перед власною “цифровою відбиткою” тримає нас у шорах. Ми прагнемо до анонімності, але водночас прагнемо до справжнього спілкування та визнання.
У результаті, в епоху цифрового всебачення, де кожен лайк – потенційне звинувачення, ми перетворюємося на таємних агентів власних думок. Приховуємо свої погляди за масками байдужості, боячись того, що один невинний «лайк» може перетворити нас на громадських ізгоїв.
Так що тримаємо палець подалі від кнопки, зберігаючи ілюзію свободи слова, де навіть віртуальне серце може коштувати нам репутації.
Зрештою, хто знає, можливо, справжня свобода – це свобода не лайкати.
