Зорі знов запалюють ніч, мов вогні на небі далекі,
Йду я стежками спогадів, що тонуть у темних часах.
І раптом голос твій, мов весна, ніжно кличе здалеку:
«Привіт, пам’ятаєш мене?» — лунає у вітрі й в словах.
А я відповідаю: «Так, пам’ятаю, назавжди у думках…»
Дерева шепочуть про давні часи, про ті дні, коли ми були,
Теплі спогади, мов листя осіннє, лягають в долоні вітрів.
Знову лунає знайомий голос, що у тиші мить зупинив:
«Привіт, пам’ятаєш мене?» — слова, що звучать, мов з небес.
А я шепочу: «Пам’ять стирає сліди, але не тебе…»
У сутінках мандрую, мов човен у хвилях безкрайого моря,
Спогади хвилями котяться, знову стикаються з берегом днів.
Твій голос звучить, як знову і знову мелодія з іншої долі:
«Привіт, пам’ятаєш мене?» — немов поклик у сни тихих мрій.
А я відповідаю: «Пам’ятаю… і ти завжди в них є, як і тоді…»
Зима в’яже свої мережива снігу, мов скло розсипається в часі,
Холод лягає на душу, але у серці ще тепліє промінь старий.
І знов той голос, як крига, розбиває мовчання в ночі:
«Привіт, пам’ятаєш мене?» — знов в повітрі лунає твій спів.
А я кажу: «Не пам’ять це — ти просто живеш у мені…»
