День починався, як завжди — важко. Світанок був синьо-сірий, ніби дим після підпалу. З лісу тягло мокрим мохом, а з села — напівпритомною тишею. Хлопець, Ілля, стояв на межі між деревами і відкритим полем. У руках тремтів ніж — рибальський, із кістяною ручкою. Подарунок від Яцека. Польського хлопця, з яким вони ловили щуку в річці, коли їм було по десять.

Тепер йому — вісімнадцять. Учора з лісу передали наказ: «Очистити польське подвір’я. Там самооборона. Хто не піде — той не з нами».

Ілля не спав усю ніч. Лежав у яру під смереками й слухав, як жаби кумкають у болоті, наче відлічує хтось останні хвилини. Він знав, де живе Яцек. Знав, як тече в них вода з дерев’яного жолоба. Як мама Яцека пече маківник на Зелені свята. І як вони ще торік разом рятували поранену козу, що провалилась у вапнярку.

Та брат Іллі — Степан — не дожив до цього літа. Його тіло знайшли у рові, з розбитим черепом. На грудях — аркуш: «Помічник УПА». Вбили свої. Польська самооборона з сусіднього села.

Тепер Ілля мав вибір. І вибору не мав.

Він підійшов до хати Яцека, обережно, ніби ступав по льоду. У вікнах — темно. Собаки не гавкали. Тільки в хліві рохкала свиня. Ілля торкнувся дверей пальцями — хотів постукати. Але не зміг.

Тоді він поклав ніж на поріг. Старий, трохи іржавий, але ще гострий. Загорнув у клапоть полотна і написав пальцем по пилюці на дверях: «Утікайте». І зник у сутінках, як тінь.

Удень він уже був у лісі. Його не питали, де був. Він мовчав. А ліс прийняв. Бо там мовчали всі.

Яцека він більше не бачив.

Кажуть, у тій хаті потім жила вдова з Рівного. Кажуть, бачили хлопця, схожого на Яцека, десь біля кордону — з чемоданом і шрамом на обличчі. Але то вже не важливо.

Бо влітку сорок третього вся Волинь стояла між вогнем і болотом. І хто не згорів — той потонув.