Артем, 10 років. Київ (Солом’янка)
У під’їзді пахне бетонним пилом і хлоркою. Вентилятор на сходах розганяє гаряче повітря, але не встигає за ним — літо в Солом’янці цього року прийшло разом із уламками. У дворі сидить хлопчик — років десять, може трохи більше. На ньому старі шорти і футболка з плямами цементу. У нього в руках — пластикова лопатка. Не іграшкова. Будівельна.
Поряд — розібраний дитячий майданчик. Залізна гойдалка лежить на боці, на сітці для лазання ще досі налипли уламки скла. Їх хтось старанно відгріб у купку. Напевно, той самий хлопчик.
Мати каже, що він тепер не хоче гратись. Каже: «Я вже награвся». Не капризує, не просить мультики. Просто іноді сідає біля вікна і мовчить.
У липні він допомагав витягувати з підвалу стару жінку. Звали її Марія. Вона задихалась від пилу. Він тримав її за руку, поки сусід діставав ноші. Всі говорили, який він молодець. Він нічого не сказав. Потім ліг на підлогу і заснув у шоломі.
Йому десять. Це його літо.
Аліса, 7 років. Київ (Подільський район)
У дівчинки день народження був 31 липня 2025 року — саме в ту ніч Київ зазнав одного з наймасштабніших обстрілів за останні місяці. Унаслідок ракетно‑дронової атаки загинули 31 людина, серед них п’ять дітей, а ще понад 150 людей (16 дітей) дістали поранення
У їхньому будинку неподалік впав уламок, зруйнувавши сусідню секцію — було чути якесь страшне гуркотіння, потім тиша. На наступний день Аліса сказала мамі, що вона вже не боїться називати ракети «прицільними» і «осколковими», бо тепер вона знає, що це означає. На її день народження не було святкового торта — вона попросила: «Давайте краще завеземо щось у лікарню». Там лежав її однокласник, який постраждав під час того ж підльоту.
Завезли. Хлопчик лежав у відділенні опіків. Вони раніше не дуже спілкувались. Тепер він — головний гість її свята.
Він лежав без усмішки. Вона тримала його за руку. А потім сказала мамі пошепки: «Можна я ще сюди приїду? Просто посидіти з ним?»
Данило, 14 років. Київ (Троєщина)
Данило колись хотів бути футболістом. Грав за шкільну команду, мав форму збірної. Після березневого обстрілу їхнього району він перестав ходити на тренування. Сказав, що не може бігати, коли люди стоять у черзі за трунами.
Батько Данила служить на фронті. Данило не скаржиться, не рве на собі футболку з гербом. Просто питає щодня: «Є новини?» А потім бере велосипед і їде — сортувати гуманітарку. Замість товаришів по команді — пенсіонерки з волонтерського штабу.
Йому 14, і він досі зберігає у кімнаті кубок за перемогу в районному турнірі. Тільки кубок став припиленим. І ніхто не бачить, як він щоночі витирає з нього пил.
Тимур, 11 років. Харків
У Харкові Тимур вчився грати на акордеоні. Його викладач, Ігор Олександрович, загинув у перший місяць повномасштабної — його будинок зруйнувало «Іскандером». Тимур не грає з того часу. Каже, що не може. Пальці працюють, а звук — ніби не звідси.
Його бабуся з Донеччини переїхала до них — живуть утрьох у кімнаті з фанерними вікнами. Мама просить його вчитись. Він учиться. Але в зошитах, між формулами, дрібними літерами пише вірші. Не про війну. Про тишу. Про те, що коли все закінчиться, він знову поїде на Держпром і гратиме на площі. Просто гратиме, навіть якщо ніхто не слухатиме.
Це його мрія: зіграти акордеон під чистим небом. Хоч один раз — без сирени.
Софія, 9 років. Миколаїв
Софія — з тих дітей, що мовчать. З першого погляду — тиха, слухняна, не капризує. Але коли до Миколаєва знову прилетіло по житловому — вона кілька годин не розмовляла. Просто сиділа в ванній, в обіймах мами. Ванна — їхній єдиний «укритій куточок».
Її малюнки — нестерпно акуратні. Кольори — лише синій і сірий. Вчителька психології каже, що вона просто замкнулась. Але мама знає: Софія все чує. Вона запам’ятовує дати, імена, назви ракет. Вона може назвати всі типи дронів — по звуку. Може пояснити, де краще ховатись, а де ні. Це не геройство. Це звичка.
На останньому малюнку — будинок із розбитим дахом. Під ним — фігурки з написами: «мама», «тато», «я». Її не питають, чому дах розбитий. І вона не пояснює.
Ілля, 13 років. Донеччина
Ілля живе в Костянтинівці. У його місті давно немає кінотеатру, кафе, ігрових кімнат. Зате є розклади обстрілів — по годинах. Ілля їх веде в зошиті. Каже, хоче колись показати комусь: «Оце був мій восьмий клас».
Він майже не вчиться. Школа — онлайн, але мережа постійно падає. Більшість уроків — перервані сиренами. Та він мріє стати геологом. Колекціонує уламки. У нього — ціла коробка: залишки дронів, осколки «Смерчу», обгорілий метал. Він кожному дає назву. Один підписаний: «влучило у сусідський дах, але вижили». Інший: «цей був дуже гучний, я тоді лежав під ліжком».
Колекція важка. Але він тягне її з собою — навіть коли їдуть в укриття. Каже: «Це мої факти. Якщо щось буде — покажу».
Примітка автора
Ці історії не мають моралі. Не закінчуються світлом у кінці. У них немає щасливого фіналу, тому що він ще не написаний. Їхні головні герої — не сильні й не слабкі. Вони просто ростуть. У вікнах без скла. У містах без тиші. У країні, яка тримається — часто саме тому, що вони мовчки підносять цеглу дорослим.
Це діти, які не хотіли бути дорослими. Але стали. Бо вибору не дали.
