Роберт Фіцо вирішив процитувати «африканську мудрість»: коли слони б’ються чи кохаються — страждає трава.
І назвав Україну тією самою «травою».
Але якщо вже пан прем’єр заговорив про історичні метафори, варто нагадати історію власної країни.
У березні 1939-го Словаччина стала першим союзником Гітлера — підписала договір про «захист» з Рейхом, віддавши німецьким військам контроль над своєю територією.
За це отримала формальну «незалежність».
У серпні 1944-го в країні вибухнуло Словацьке національне повстання, яке було спрямоване проти пронімецького уряду та німецької окупації.
Його жорстоко придушили німецькими військами, а словацькі колаборанти допомагали гестапо відправляти своїх співгромадян у концтабори.
🔻 Архів: Договір про «захист» Словаччини (березень 1939)
У фондах Німецького федерального архіву (Bundesarchiv) зберігається текст угоди, підписаної 23 березня 1939 року між Словаччиною та Третім Рейхом:
«Словацька держава доручає оборону своєї державної незалежності та територіальної цілісності німецьким збройним силам. Уряд Словаччини погоджується узгоджувати свою зовнішню політику з урядом Німецького Рейху».
Газета “Slovák” (офіційний орган Тісової влади) від 24 березня 1939 року писала:
«Ми отримали гарантію від наймогутнішої держави Європи. Наше місце у Новій Європі забезпечене».
🔻 Свідчення: Словацьке національне повстання (серпень 1944)
Зі спогадів Яна Новака, учасника повстання, записаних у 1970-х роках:
«Ми знали, що німці прийдуть швидко. Але коли на світанку ми почули гусениці танків у Банській Бистриці, стало зрозуміло: вони прийшли не просто придушити нас — вони прийшли стерти саму ідею, що Словаччина може бути вільною».
Зі звіту Гестапо у Братиславі від 5 вересня 1944 року:
«Станом на сьогодні заарештовано 3 182 особи, підозрюваних у зв’язках з повстанцями. Значна частина — колишні офіцери чехословацької армії. Всіх їх направлено у концтабори Дахау та Маутгаузен».
🔻 Архів: Колаборанти та допомога Гестапо
Зі спогадів мешканки Братислави Аніци Костелнік:
«У серпні ми бачили, як місцеві чоловіки у формі “Глінкової гвардії” водили по вулицях арештованих. Серед тих, кого вони передавали німцям, були й наші сусіди — дві сім’ї з маленькими дітьми».
З наказу Головного штабу “Глінкової гвардії” від 28 серпня 1944 року:
«Усі підозрювані в антидержавній діяльності мають бути негайно передані у розпорядження німецьких служб безпеки».
🔻 Архів: Що таке «Глінкова гвардія»
Глінкова гвардія (Hlinkova garda) — напіввійськова організація, створена у жовтні 1938 року в Словаччині. Названа на честь Андрея Глінки — католицького священника і символу словацького націоналізму. З перших днів існування стала силовим інструментом правлячої Hlinkova slovenská ľudová strana.
Її члени носили чорні уніформи, віталися нацистським салютом і сповідували ультранаціоналістичну, пронацистську ідеологію. Вони активно впроваджували антисемітські закони, брали участь у вилученні майна євреїв, придушенні опозиції та поширенні пропаганди.
Під час Другої світової гвардійці стали ключовими помічниками окупаційної влади. Вони проводили облави, конвоювали заарештованих, допомагали гестапо у виявленні та депортації євреїв і політичних противників до концтаборів. Під час Словацького національного повстання 1944 року саме вони знали місцевість, будинки, людей — і ці знання використовували, щоб швидко передавати німцям імена та адреси повстанців і мирних жителів, підозрюваних у нелояльності.
За даними післявоєнних розслідувань, Глінкова гвардія брала безпосередню участь у масових стратах, грабежах та актах насильства. Багато її членів намагалися після 1945 року приховати свою участь або втекти за кордон, але частину керівництва засудили, а кількох лідерів стратили.
По суті, Глінкова гвардія була не просто “армією”, а дисциплінованою машиною колаборації — тією частиною власного суспільства, яка добровільно обрала роль інструмента окупанта і стала співучасником злочинів проти свого народу.
🔻 Свідчення жертв «Глінкової гвардії»
Зі спогадів Марії К., мешканки Банської Бистриці:
«Вони прийшли вночі. Усі знали їхні обличчя — це були наші сусіди. Вони кричали, щоб ми виходили, і били прикладами двері. Коли вивели нас на вулицю, поруч стояли німці. Гвардійці віддавали нас їм, ніби худобу на базарі».
Із показів Яна П., колишнього повстанця:
«Найгірше було не від німців, а від своїх. Гвардійці знали, де у нас схованки, хто з нами тримав зв’язок. Вони водили німців по селу, вказуючи на кожну хату, де жив “неблагонадійний”».
З архіву Словацького національного музею:
«Після серпня 1944 року гвардійські патрулі передали до рук гестапо понад 8 000 осіб, з яких більшість було депортовано до концтаборів».
Потім був 1968-й.
«Празька весна» та спроба реформ, яку в Братиславі зустрічали з надією.
Закінчилося це радянськими танками які зайшли в Братиславу та Кошиці.
Словацькі вулиці стали частиною операції «Дунай» — тієї самої, коли півмільйона військових знищили спробу Чехословаччини вийти з-під контролю Кремля.
🔻 Операція «Дунай» — факти та склад військ
Операція «Дунай» розпочалася в ніч з 20 на 21 серпня 1968 року. Це була спільна акція країн Варшавського договору для придушення «Празької весни» — реформ у Чехословаччині, які мали на меті демократизацію та відхід від диктату Кремля.
У вторгненні взяли участь близько 500 000 військових з СРСР, Польщі, Угорщини, Болгарії та НДР. На територію Словаччини та Чехії ввели понад 6 300 танків, 800 літаків і вертольотів. Офіційний привід — «братська допомога», реальна мета — зберегти прорадянський режим.
СРСР направив основні сили, у тому числі елітні танкові дивізії, повітряно-десантні війська та спецпідрозділи КДБ. Війська оточували ключові міста, захоплювали аеропорти, залізничні вузли та урядові будівлі.
Наслідки були миттєвими: лідер реформ Олександр Дубчек був арештований і вивезений до Москви, а свободи, яких сподівалися словаки та чехи, були придушені ще на два десятиліття.
🔻 Свідчення очевидців вторгнення
Зі спогадів мешканки Братислави, Анни Ш.:
«Вночі ми почули гуркіт, який спершу прийняли за грозу. Але то були танки. Вони йшли вулицями, і під гусеницями тріскотів асфальт. Солдати сиділи з кам’яними обличчями, а за ними — бронетранспортери з кулеметами, націленими на вікна будинків».
Зі свідчень жителя Кошиць, Петра В.:
«Ранком місто вже було під контролем. На кожному перехресті — бронемашини. Люди стояли мовчки, бо будь-який вигук міг коштувати свободи. Ми зрозуміли, що це не допомога, а окупація».
Із матеріалів Чеського телебачення 1968 року:
«Протягом перших трьох днів було заарештовано понад 1 500 осіб, серед них журналісти, студенти, активісти. Будь-яка спроба організувати протест припинялася озброєними патрулями».
І знову — країна стала «газоном» для чужих армій.
Сьогодні Фіцо повторює ту ж логіку: замість того, щоб називати агресора агресором і бачити реальну загрозу для всієї Європи, він міряє все «слонами» й «травою» — зручно тим, хто готовий платити свободою за тимчасовий спокій.
Але історія Європи показує: ті, хто звикли жити між сильними гравцями, а не протистояти їм, зрештою самі стають трофеями.
Словаччина вже двічі була розмінною монетою у чужих геополітичних іграх.
І якщо сьогодні вона хоче називати себе «травою» — то в новому «поділі зон впливу» місце для неї вже готове.
