У Києві досі є вулиця Андрія Головка. Є й бібліотека його імені. Туди приносять книжки. Повз неї щодня проходять люди — не знаючи. Або роблячи вигляд, що не знають.
А треба б. Бо Головко — це не просто "письменник із Полтавщини". Це чоловік, який застрелив свою дружину й п’ятирічну доньку. Холодно. Розважливо. За планом.
Травень 1924 року. Головко бере дружину Тетяну на з’їзд селянських письменників у Полтаву. По дорозі, біля залізничного насипу, вона засинає. Він накриває їй обличчя червоною хусткою. І стріляє з нагана в голову.
Наступного дня — доньку Галинку. Йдуть через ліс. Вона рве квіти: «Це мамі». Втомлюється, лягає під кущем. Він знову вкриває її обличчя. І знову стріляє в голову.
Він готувався до цього роками. Зберіг зброю з фронту. Знав, що настане час — і стрілятиме.
А потім — Полтавська психіатрія. Діагноз. А потім — література. А потім — роман «Бур’ян». А потім — Шевченківська премія. А потім — шкільна програма. А потім — вулиця в столиці України.
Коли дитина збирає квіти для мами, а батько вже несе смерть у кишені — це не проза. Це — прірва.
Коли чоловік убиває найближчих, а його "реабілітують" соцреалізмом — це не покута. Це угода. Система купує собі письменника. За ціну двох пострілів.
І тепер це ім’я — на мапі твого міста.
Головко не приховував нічого. На допиті сказав прямо: «Я вбив за чітко обдуманим планом. Ще за 4–5 років до того вирішив: якщо хвороба посилиться — я знищу дружину, дитину і себе».
Себе не знищив. Натомість почав писати правильні книжки. Щиро — за вказівкою. І держава сказала: згодиться. Ти не злочинець. Ти — наш радянський класик.
Це не історія про божевілля. Це історія про те, як убивця став героєм. Бо написав те, що треба було системі. Бо знав, у який коридор стати. Бо служив червоній владі — тій самій, проти якої воював у лавах УНР, з якої дезертирував, куди повернувся, і знову втік.
Убивця. Перебіжчик. Трус. Але з печаткою "письменник СРСР".
У 2022 році почалась велика війна. Ми почали очищати міста від радянського шлаку. Та вулиця Головка — залишилась.
Чому?
Бо досі не вистачає сміливості сказати: "Цьому імені не місце на нашій землі."
Не через ідеологію. Не через зміну епох. А через те, що він убив власну п’ятирічну дитину. А потім — вступив у Спілку радянських письменників.
Не вірите?
Почитайте протокол допиту. Він існує. Слова, від яких хочеться закрити очі.
Вулицю — переіменувати.
І дати їй ім’я того, хто ніколи не стріляв у власну дитину.
