На околицях глухого, забутого людьми і Богом району, стояла недобудова. Судячи з її вигляду, ніхто ніколи не планував її закінчувати. Лише місцеві «художники» відточували свою майстерність на її стінах і наче змагались, кому ж вдасться спотворити ще гірше те, що й так потворне.
Туди, нервово знизуючи плечима, прямував Олівер. Вигляд його обличчя ні про що не говорив.
Хоча ні, то були вони. Ненависть і рішучість. Рішучість і ненависть. Саме в такому порядку.
Перед ним, наче готовий до вживання камчатський варений краб, прив'язаний до стільця, сидів Девід.
Його очі були як очі оленя у фарах вантажівки за хвилину до зіткнення десь посеред лісу під знаком «Обережно, звірі».
«Слухай сюди, Девіде,- почав Олівер. Його голос звучав наче дзвін монет, кинутих на стіл шинку, - ти підняв руку на мою дружину!
І як тобі зараз, га?»..
«Олівер, ну я ... це ... було не так ...»,- запинаючись, пробурмотів Девід.
«Твої гроші мені «до ліхтаря»!
Я прийшов за твоєю плоттю!
Мені потрібен резерв плоті!
Випалив на одному диханні Олівер, дістаючи з-за пазухи ніж, - і мені фіолетово, з яких частин твого тіла я його візьму»..
Девід хотів заперечити, але мотузки тримали його міцніше, ніж четверо, п'яного друга на вечірці. «Олівер, не зупинись, це ж, це якесь безумство!»,- злякано відчеканив він, наче готував оборону заздалегідь.
«Чому люди живуть так, наче ніколи не доведеться за все відповідати? Чому?..»,- в його питанні не було риторичності. Вирок винесено саме зараз.
Він так вирішив.
Девід заволав, ніби загнана в пастку тварина: «Ну ні, ну це ж маячня якась!»
«Думав, що можеш просто так образити мою дружину і все зійде тобі з рук?»,- сказав, як відрізав.
Девід намагався щось пробурмотіти крізь сльози, та все звучало наче фінальна пісня п’яниці в караоке під ранок понеділка.
«Ти відповісиш мені за її кожну пролиту сльозу, нікчемне ти людське створіння!
Ти повинен відчути на собі біль, якого завдав їй»,- процідив крізь зуби Олівер, підносячи ніж до Девіда так близько, що можна було почути стукіт його зляканого серця ( якщо воно у нього було). «Так, ось ми і підібралися до твоїх резервів плоті, бо резервів людяності в тобі вже не залишилось»,- сказав Олівер з усмішкою на обличчі, коли ніж торкнувся шкіри Девіда.
Безумство почалось і він не хотів його стримувати.
Девід закричав, наче його били по п'ятах: «Зупинись, благаю, це ж повний п ...!»
«Ти думав, що можеш все купити?,- голос Олівера звучав, наче доля замахувалася косою. Зачекай, ти справді наївно вважав, що справедливість не наздожене тебе?!»
Девід знав, що будь-яка відповідь не влаштує Олівера. Часу на порятунок у нього не залишилось.
Кров, слина та сльози залили його обличчя і змішались в один багряний потік.
«Біль неосяжна, коли не відчуваєш її на собі ж»,- неемоційно повторював Олівер як завчений текст.
І прорізуючи кісткову частину носа Девіда не відчув ані жалю, ані полегшення. Тільки хрускіт кісток і судоми того, чий ніс за кілька секунд опиниться в його руках.
«Тепер значно краще,- сказав новоспечений пластичний хірург Олівер, вказуючи на холодильну камеру за своєю спиною. -Твій ніс лежатиме там, на третій полиці праворуч.» На якусь хвилину Оліверу навіть здалось що Девід втратив свідомість. Так буває від больового шоку. Та він швидко прогнав те відчуття, яке в дитинстві називали жалістю.
І ось він, тримаючи ніс Девіда за ніздрю мізинцем, прямує до холодильної камери. Відчиняє її неспішно, наче це саме йому бракує повітря і сил, а не Девіду. Кладе відрізаний ніс на полицю.
«Тепер ти пам'ятатимеш ціну заподіяного»,- холодно кинув Олівер.
Девід продовжував верещати і обертатися. Олівер схопив ножа і рушив до виходу. На мить зупинився, глянув на Девіда і сказав:
«Ну ось, зараз у тебе є особливий сувенір. Щоразу, коли бачитимеш своє відображення, згадуй, як отримав його. Це твоє дзеркало правди, що показує, що буває з тими, хто не знає меж».
Епілог:
Після цього випадку, місто ще довго «стояло на вухах». Девід, який попався на гарячому під час спроби схопити документи та його бійка з Лізою, опинилися в центрі скандалу. Хлопцю дісталось сповна – арешт, суд, відрізаний ніс.
Ліза, дружина Олівера, коли зайшла в офіс і спіймала Девіда на гарячому, кинулася на нього з ножем, була побита і зґвалтована Девідом, просто на робочому столі Олівера.
Людські пересуди, як і безкінечні суди, було вже не зупинити.
А що Олівер?
Він поїхав у занедбане село, одне з тих багатьох українських сіл, гнав там самогон із картоплі та смажив сало на горіхових гілочках, іноді розглядаючи портрет Лізи.
Але повертатися назад він не хотів, тим більше що вчора він познайомився із чудовою дівчиною Вірою. Вона медсестра медпунку, єдиного в окрузі. Вона дивиться на нього зовсім без жалю, хоч він і постійно в жалюгідних алкогольних станах перед нею.
І бажання жити знову в ньому прокидається, як віра у майбутнє. Але вже без правосуддя…
