Вона стояла на порозі самотньо,
Дім, де ще шепотіла пам’ять.
Неначе стіни несли її мрії безсонно,
Але вже не було, чим себе тут занять. 

Сльози текли, як тиха ріка,
Змивали думки, наче бруд.
Любов, що колись піднімала в небеса,
Тепер лиш тінь, що витає навкруг.
А може, тепло ще тут...

І в ту мить, уночі серед тьми,
Зрозуміла що сама може купити цей
довбанний букет, 
І життя не в умовах, а в тиші,
Де бути собою — це справжній політ.

Тепер їй не треба чекати на слово
Чужих похвал чи пустих розмов.
Вона знайде в дзеркалі свій лик, без зла,
Прийнявши себе, без облудних основ.

- Я сама собі скажу слова любові,
На піску напише своє ім’я.
Стану собою не для чужої волі,
А для тієї, що з собою едина.

І в цій тиші, серед гірких сліз,
Знайде спокій і своє відображення.
- Прощавай, старий дім, я бачу свій світлий шлях крізь ліс,
Любов до себе, новий день та моє нове бачення.