❗️ У Києві зникає архітектура впевненості.
Якщо раніше вважалось, що найнебезпечніше — жити на верхніх поверхах, то сьогодні ракети зривають другий, п’ятий, дев’ятий, перший.
Немає «безпечної висоти».
Немає «мені пощастить». Є тільки: було вікно — стала діра.
Випадковість більше не рятує.
Вона — вирок, підкинутий жереб.
І поки українці кожного ранку вичищають уламки зі своїх кухонь,
Європа пише аналітику про «втому від війни».
Насправді — ніхто не втомився.
Просто світ навчився відвертатися.
Світ звик.
Бо війна — це вже не сюжет. Це фон.
Якщо ти не кричиш — значить, усе нормально.
Але ми кричимо.
І не тому, що просимо.
А тому, що тонемо.
❗️ Україна не є повністю незалежною країною.
І це факт, а не образа.
Ми тримаємось — на коштах партнерів, на ленд-лізах, на західному озброєнні, на кредитах, гуманітарці, санкційній підтримці, політичному супроводі.
Рішення, від яких залежить виживання України — ухвалюють не в Києві.
Їх підписують не в Києві.
І навіть не завжди озвучують у Києві.
І тому хоч як би нам хотілось кричати, що ми «самі впораємось», — ні, не впораємось.
Бо війна — не тільки про силу.
Це про економіку, про логістику, про ракети, про сотні речей, які не виробляються у нас.
І якщо завтра хтось натисне стоп на поставках,
— в нас буде рівно стільки днів, скільки залишилось у схронах.
Це не месіанство, не поразка і не скиглення.
Це розуміння власного становища.
І це вже мужність — визнавати, що твоя незалежність сьогодні існує завдяки залежності.
Поки є підтримка — ми тримаємось.
Але між мрією і реальністю — дуже тонке вікно.
Таке, що його вибиває звичайна хвиля від «Шахеда».
Тому запам’ятайте:
Україна — країна без безпечних поверхів.
Але з людьми, які досі стоять.
Хоч і тримаються вже не руками — а тільки зубами.
