Тут усі — не ті

(Береза-Картузька, 1935)

Він не знав, котра година. Тіні ще довгі, але вже обпікає.
Лице прилипло до штукатурки, обвітрене, як стара хлібина. В очах — пил, на губах — сухо.
Позаду чувся важкий подих когось старшого.
Той кашляв, але не мав права втягнути повітря голосно. Бо тоді — палиця. Палиця, мокра від поту попередніх.

Руки за спиною, пальці затерпли.
Ніхто не говорив.
Говорити заборонено.

Найбільше він ненавидів голос вартового.
Той не кричав. Він казав спокійно, як собака, що вивчив команди:
— На живіт.
— На коліна.
— Повзи.
— Ворог держави, ти знаєш, хто ти є?

Він знав.
Ворог держави. 21 рік. Учитель.
Колись викладав “Кобзаря”.
А тепер вчиться дихати, коли не можна рухатись.

У сусідній камері вчора бився в падучій юнак із Тернополя.
Вони не давали йому довго води.
До ранку він затих. Помер. 

Варшавські газети писали, що в таборі чисто, дисципліновано, утримання — на рівні.
Але ніхто не питав про сорочку, яка вростає в спину, якщо не дозволяють зняти її місяць.
Ніхто не питав про тіло, яке більше не може сидіти. І не може лежати. І не має куди вмерти.

Іноді вночі хтось молився.
Польською, білоруською, українською. Ніхто не сварився. Тут усі — не ті.

Одного разу привели ксьондза.
Він усміхався, коли йому дали швабру й наказали мити підлогу в камері №7.
— Бог знає, — сказав він. — Хто першим почав цей гріх.

Йому снилась ріка.
Чорна, як чавун.
Він ішов по ній босоніж і не провалювався. Бо це не була вода.
Це були імена.

Пилипів. Хомин. Бабій. Ленкавський. Стельмах.
Сотні. Тисячі.
І всі — без вироку.

Його звали Олександр.
Він написав один вірш у таборі.
На звороті етикетки з консерви. Власною кров’ю.

Його не стало в сорок першому, десь під Білостоком.
Там уже була інша влада. Інший табір. Інша мова.
Але запах був той самий.

Європа знала.
І мовчала.

Вона і зараз мовчить, або дуже тихо говорить...