У неділю вони ще були живі. У понеділок — їх не стало.
Чоловік. Дружина. І дід. Разом у квартирі. Разом під обстрілом. Разом загинули.
Їхній шістнадцятирічний син вижив випадково. Був на дачі з бабусею. За містом. Коли повернувся — було вже надто пізно.
Прощання відбулося на задньому дворі моргу. Асфальт плавився. 26 градусів спеки. Два рефрижератори гули біля стіни, розносячи у повітрі запах, від якого нудить навіть без трагедії. Пахло смертю. Поруч — гора одноразових рукавичок. Видно, нещодавно когось вивантажили. Привезли. Поклали. Пішли.
Труни були закриті. Так треба. Так легше. Так — простіше для тих, хто залишився.
Хлопчика тримали під руки. Він не плакав. Він і не дивився на всі боки. Мов завис — між кадрами, між словами. В його очах була порожнеча. Така, що навіть дорослі відверталися.
Бабуся — мати загиблої жінки — трималася як могла. Вона ховала зятя, дочку і чоловіка. І залишалася тепер — одна. Лише вона й онук.
Ось вони. На цьому зображенні. Він у чорній футболці з написом: Nothing we trust. Вона — з усмішкою та втомою в очах. Звичайне фото. Сонце. Стіна. Двоє людей, які колись були щасливі.
Тепер – мертві. І ця фотографія все, що залишилося.
Вони жили разом. Працювали разом. І разом пішли.
Війна не питає, чи ми готові. Вона приходить і стирає те, що було важливим. Ім'я. Голос. Будинок. Сім'ю. Залишаючи тільки спекотне повітря, звук рефрижераторів і хлопчика, про якого ніхто не скаже напевно, як він це витримає. Бо ми навіть уявити не можемо, як йому це пережити.
