Ти пахнеш вином, чи розбитим минулим, чи страхом?
Ти дивишся в очі, мов прірва, мов чорний глибокий колодязь.
Я губи твої розтинаю зубами, як кригу,
але щойно торкнусь – вже не хочу, вже випалив подих.
Ти була, мов вогонь, що у венах здіймає пожежу,
але стала водою гнилою – застиглою, мертвою, кволою.
Я руками тебе обіймав, наче власну отруту,
і хотів тебе пити, і блював тобою ж у холоді.
Я вранці вставав, заварював каву повільно,
і ставив тобі на стіл, щоб прокинулась з ароматом.
Дивився, як пальці торкають гарячу порцеля́ну,
а потім – байдуже йшов, залишаючи двері відкритими.
Чи кохання це, чи бажання убити, розтерти,
чи розрізати вени на згадку про наші безсоння?
Я хотів тобі шию стискати – не ніжно, а дико,
а потім – годувати з долоні.
Ти кричала про ніжність, про спокій, про дім і про ліжко,
та хіба це про нас? Ми із чорного диму і крику.
Я несу тобі світло, щоб гріти, та в темряві стигну,
і мовчання моє – це останнє, що стане тобі оберігом.
Забуття? Ну забудь. Це не важко – спалити до попелу
наші ночі, тіла, всі розбиті постільні закляття.
Я залишу тобі лише попіл, гарячий і чорний,
щоб хоч щось на губах залишилось від цього прокляття.
