Смерть не вбиває, а лиш збирає душі,
У погляді її — глибокий спокій тиші.
Коса в руці її — не для журби, не для кінця,
Вона стирає біль і страх з обличчя небуття.
Дорога в рай давно вже травами покрита,
Там кожна стежка, кожен крок — забутий.
Людські серця, обтяжені війною й болем,
Самі себе ведуть у вир безумний долем.
Смерть мовчки, тихо, по землі іде,
Не в ній вина за кров пролиту, що тече.
Людина — найстрашніший ворог свій,
Він сам себе кладе у рів глухий,
А смерть лиш плаче, як зникає світ людський.
Смерть не вбиває — то не її доля,
Вона лиш мрійний світлоносний варт.
Коса звільняє від земного болю,
І райська стежка знов веде до хмар.
То не вона вбиває, не вона — жорстока,
Її ж дорога — світла, тихо ока.
Смерть лиш з полів знімає скошений врожай,
Та вірний шлях викошує загиблим в рай.
Допоки в силах ти, знайди життя,
Бо смерть — лиш тінь, що йде за кожним в слід,
Але не наближає крок твій, до смертного кінця.
