Київ.
Лісовий цвинтар.
Я думав поїхати одразу із моргу.
Було багато справ та і з загиблим ми не були знайомі, хоча я багато про нього чув.
Дуже розумний хлопець.
Сам вивчив дві мови.
Ділив та множив великі цифри в голові.
Працював бухгалтером у великих компаніях.
Люблячий батько.
Брат. Син.
- І я була впевнена, що він був пацифіст. Де він і де війна?, - каже його сестра.
Ми знаємо її вже двадцять років.
Корінна киянка, яка спочатку запалює, а потім прокидається.
Коли ми приїхали до Києва ще в далекому 2003 року ми дуже дружили і часто зустрічалися. Новий рік та інший алкогольний двіж. Але все ж таки дружба і часті зустрічі це різнополярні матерії.
Дружба це – зустрічі коли потрібно тому, хто страждає, але не просить, думаючи, що ви не товаришуєте, а потім плаче, коли вас баче.
Можна тисячу разів сумніватися йти чи ні, стільки ж разів не хотіти йти, але сила дружби стоїть міцно саме на цьому Атланті.
- Я мушу піти воювати. Моїх дітей ніхто не захистить. Усіх нас випхав закордон, а сам пішов на війну.
Лісовий цвинтар.
На в'їзді, де тільки починається нескінченна череда могил, свої «блатні» місця зайняла братва з 90-х.
«Як жили, так і лежати хочемо».
По праву сторону пам'ятники, як стели.
Ліворуч - іменні склепи.
Ціла епоха непотрібних смертей.
Взагалі вважаю девʼяності смертельною ганьбою держави. Але тут не про це.
А про простого хлопця Льошу, який просто пішов воювати і не просто загинув. Простих смертей на війні немає.
Так ось, стоїш в епосі 90х і дивишся вдалину, а там алея та ліс наших прапорів. Там вже епоха наших смертей.
Такий контраст світів.
Усі вони ровесники по смерті. Загинули приблизно в одному віці.
І загинули через території.
Тільки одні за кіоски з ринками, а другі за країну свою та дітей.
Але, часи і звичаї які не ми вибираємо, але у яких живемо. А створюються вони нашим безкультур'ям, жадібністю, яка породжує бідність та невіглаством.
Або навпаки, високою планкою громадянської відповідальності, культурою та самопожертвою заради високої мети.
Військовий капелан прочитав молитву над труною Льоші. Вітер тримав у тонусі прапор, заради якого живуть і гинуть Українці. Небо плакало дрібним дощем, забираючи до себе наступного найкращого.
Я стояв і дивився на труну, в якій лежала людина з колись своїм світом життя, радості та горя, успіхів та невдач.
Скрізь заплакані обличчя людей.
Хтось знав його близько, хтось не дуже, але його вибір життя та його смерть як об'єднуючий чинник в епоху історичного розлому країни, зібрав над його труною всіх нас, зі сльозами на очах та думками, кожного у своїй голові.
- Настав час прощатися.
Сказав капелан і нескінченна низка людей рушила до загиблого героя, щоб віддати останню данину поваги, любові і доторкнутися до вічності.
Дівчина над труною не зводила очей із померлого, її очі були червоні та вистраждані від сліз. Змінювалися люди, а вона дивилася в обличчя батька, запам'ятовуючи його на все життя.
До кінця свого життя.
Для дітей смерть батьків – це особлива енергія.
Горе, сльози, муки страждання. Це одна сторона.
А друга – це дорослішання, самостійність та самотність.
В дитині вмирає дитина.
Так ось у цій дівчинці, я побачив не лише горе від смерті її батька, а й власну смерть свого дитинства.
Крила, які дає тато своїй дитині, підкидаючи її високо над землею, з його смертю, відпадають.
Під крики «ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ» труну опустили до могили.
Концентрація горя там настільки висока, що богу самому час починати молитися.
Дочка, у якої опали крила, побачивши мертвого батька.
Дружина в чорному та чорна від горя.
Сестра, яка «померла» разом із братом.
Син, який ніколи не зможе по-чоловічому посидіти з батьком за столом і послухати його поради.
Мати, яка жива, але ніколи не дізнається про смерть сина.
Концентрація горя.
Сил кожному із них це горе пережити.
І, так.
Чужих смертей у цій війні немає.
Дата загибелі:
09 v 2023
46р
