Крихта на долоні

Чорний сніг літа (Частина 1)

Лівобережжя, хутір Хлистів Яр, червень 1932 р.

Місяць стояв надибло, мов перекинутий казан, – круглий і порожній. Під його блідим світлом Тарас Гавриленко розгріб долонею свіжу землю у кутку комори...

Пальці натикались на тверде – слоїк зі збіжжям, обморожений від нічної сирості. У слоїку було пів-жмені ячменю й щіпка соняшнику. Він пересипав те добро у полотняний мішечок і поклав у пазусі: «На завтра дітям буде куліш. Хоч водяний».

За стіною, на печі, дрімала дружина — Олена. З-під рядна стерчали виюшені ноги старшої доньки Катрі. Хлопчик Мирон, семирічний, шарудів, шукаючи тепло, й хрипло прошепотів: - мамо-о…
Голос дитини був сухий, мов порох. Червневі ночі принесли не прохолоду, а страх: реквізиційні бригади ходили щодня, вимітали з хат навіть лузгу.

Тарас сів навпочіпки коло лежанки й обережно поклав вузлик зерна в куток за образами. Там, під рушниками, уже лежали дві засушені лободи, пригорща висівок і невеличкий мішечок цукру – останнє, що вдалося виміняти на базарі за бабину сережку.

— Дідько забери той їхній план хлібоздачі, — прошепотів він, боячись розбудити жінку. — Коли ж вони наситяться?

Стакан пшона (Частина 2)

Ранок прийшов гарячий, із гірким запахом стерні. У двір нанесло пилюки – їдка, неначе горіла трава. Катря несла від річки відерце води, хитаючись, мов п’яна. З-під короткої спідниці визирали коліна – сині, худі. На руках – дрібні порізи від очерету: дівчина різала корінці, сушила на печі й перемелювала у «борщ» без буряка.

У хвіртці з’явився Марко Лавров, сусід. Колись приятель, а тепер – активіст місцевої комнезамівської ланки. На грудях блищала вицвіла червона пов’язка.

— Тарасе, — крикнув він, не заходячи ближче, — сьогодні обхід. Хто зерно ховає – сам винний.

— Яке зерно? – вихрипів господар, тримаючи долонею мішечок під сорочкою. – Оббирання було вже двічі. У хаті пусто.

— Знаю, — Марко відвів очі. — Та план ­не зняли. Завтра приїде районна трійка. Тримайся, друже. Я… я не можу нічим…

Він мовчки пішов. За ним здійнялась курява, неначе злива без води. Катря стояла біля криниці, стискаючи обірвану мотузку від відра.

— Тату, може, ми втечемо в Глухів? Кажуть, там не так гребуть, – пошепки протягла вона.
Тарас не одразу відповів. Подивився на неї, на долоні з порізами, на коліна з синцем.

— Нам не дадуть. Дорога вся в заградах. У селі вчора вже трьох назад притягли.
Катря мовчала.

Тоді він додав майже пошепки:
— Вишиванку сховай. Завтра на ярмарок підеш. Виміняй на що зможеш. Хоч на склянку пшона. 
З хати долинуло дитяче хрипке покашлювання. Тарас стиснув зуби.
— Вишиванку сховай...

Донощик (Частина 3)

Вечором прийшла бригада — п’ятеро: троє міських, двоє місцевих з червоними пов’язками...
Марко стояв останній, опустивши голову.
Старший, лисий Федь Думінський, розпорядився:

— Описати все. Льону нема? Збереш лишки. Плиту на комині – зламати, може там нішу вибили. Хліб, крупи, худоба – усе до колгоспу.

Катря тримала на руках Мирона – хлопець гарячковів. Тарас мовчав, коли з-під лежанки витягли вузлик із зерном, прихований за образами. Олена плакала беззвучно – сльози котилися, як вода з дірявого жбана.

Підписавши папір про «добровільну здачу надлишків», Тарас глухо спитав:

— Марку, це ти здав мене?

Сусід не підняв очей. Тільки прошепотів:

— Усі здали. А хто не здасть – тих завтра заберуть. Я боюсь.

Коли двері за ними зачинились, хата стала порожньою. Не без людей — без життя. 

Олена сиділа на лаві, мов тінь. Вона не плакала — більше не було чим. За останні місяці її голос зник, як вода в печі. Вона гладила волосся Мирона, який спав на її колінах, і не зводила очей з долівки.

Крихта (Частина 4)

Минув тиждень. Пекло стояло глухе, мов запечатана піч. Мирон не вставав...
Йому снився хліб із корицею, про який розповідав дід ще ­польських часів. Катря взяла останню сорочку-рушник, вишиту маковим узором, і пішла в місто.

На базарі пухлі селяни продавали речі – обручки, ікони, бляшані ложки. За вишивку дали мисочку житніх висівок та корінь буряка. Катруся несла набуте додому, притискаючи до грудей, наче дитину. Пухлі висівки і покручений буряк пахли порохом, а не їжею. 
Вона шепотіла, як замовляння: — Жити. Хоч землю їсти – та жити.

Ввечері вона зварила холодний клейкий куліш. Мирон ковтнув одну ложку і посміхнувся, ніби смакував кутю на Різдво.

Тарас дивився на тіх, кого любив, і раптом зрозумів: за місяць їх може не стати. Не через кулі. Через порожнечу. Він обійняв Катру і прошепотів:

— Пам’ятай, дитино: поки є кому сказати правду — рід не вмре. Тримаємось, щоб хоч один язик не змовк.

Катру затремтіло. Вона пригадала слова агронома: “всяка душа – крихта Бога. Бережи крихту”. Вона притисла до грудей маленьку дерев’яну ложку Мирона – єдину, що лишилась.

Олена поклала Мирона поруч із собою, на теплу лежанку. Катруся скрутилась у клубок біля грубки, тримаючи ложку в долонях, ніби оберіг. Тарас довго сидів на порозі, вдивляючись у темряву, що вже не лякала. Лише під ранок він ліг, прихилившись до стіни.
У хаті було тихо. Тихо, як буває перед снігом — навіть у червні.

Назавтра бригада знову нагрянула. Але в хаті вже нічого було – навіть крихти...