(Україна, Донбас, 2005. Донецький завод. Барак Обама серед гільз.)
Тоді він ще не був президентом. Був молодим сенатором у світлій сорочці та випрасуваних штанях, з пильним поглядом людини, якій довірили гроші — 48 мільйонів доларів на роззброєння України. Він стояв серед купи старих снарядів, у закинутому цеху, де метал пахнув смертю, іржею та тишею.
Поруч із ним були українські чиновники — усміхнені, прилизані. Ті самі, що згодом ховатимуть валізи в Австрії й палитимуть архіви в Межигір’ї. Тоді вони радо тисли руку, хизувались: «Дивіться, Америка дає гроші. Ми ліквідуємо арсенали». Вони не думали ні про війну, ні про майбутні фронти, ні про дітей у підвалах. Їм здавалося, що історія скінчилася. Що зброя — зайва. Що захист — це марна трата бюджету.
Вони різали ракети. Переплавляли снаряди. Підписували папери. І країна ставала голою.
Барак Обама прилетів в Україну, щоб інспектувати знищення боєприпасів. Це був 2005 рік. Україна ще вірила, що можна подобатись усім. Що якщо роззброїтись, посміхатися, погоджуватися — тебе не зачеплять. Що кордони можна не охороняти, армію — не фінансувати, склади — розпродати. Вони знищували боєприпаси, ніби це сміття.
А потім прийшов 2014. Потім — 2022. І знову в ті самі землі пішли ешелони. Тільки тепер — не на утилізацію. А на фронт.
Знову снаряди. Знову пальці в крові. Знову зброя — але вже в борг, вже з відчаєм у серці. США знову платять. Тільки тепер — за те, щоб озброїти. Такі ж самі склади. Такі ж самі ангари. Тільки на пів пусті. А деякі в прямому сенсі - порожні на 100 відсотків. Тільки тепер — не з усмішками чиновників, а з очима солдатів, які їдуть на війну.
Де ж ви були, президенти України?
Коли армія була фактом, а не формальністю. Коли склади ще не були порожні. Коли ще можна було сказати: «ні». Коли ще можна було думати про майбутнє, а не здавати країну шматками.
Де ви були, зрадники президенти,Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович? Чому ваші підписи стоять під паперами, за якими українська армія втратила зуби?
Чому ви перетворили солдатів на статистів, арсенали — на металобрухт, а загрози — на жарт?
Тепер Україна не розпоряджається — вона просить. Тепер ми платимо не лише доларами чи копалинами... Ми платимо кров’ю наших людей.
