«У мирні часи ми лаялись через холодний душ.
У воєнні — ми вдячні, якщо є труба, яка ще ціла.»
— десь між Шулявкою і Голосієвим, 2025

Ніч. 7 червня. Київ.

Шахіди знову йдуть низько. Уламки сиплються, як дріб по місту.
Ніхто не кричить. Місто звикло.
Але гаряча вода — не звикає.

📍 Деснянський район
— фасад адмінбудівлі пошматований,
— газова труба, резервуар, вибиті вікна,
— згоріле авто — звичайне, не військове,
— пошкоджені машини біля нежитлового будинку.

Люди? Живі. Але вийшли на вулицю — і не знайшли свої вікна.

📍 Солом’янка
— уламки влучили в автомийку.
— труба водопостачання.
— машини — пошкоджені.
— пожежі не було. Але у всьому цьому — вогонь вже не потрібен.

Бо головне — не горить, а ламається.

📍 Голосіївський
— уламки в офіс,
— вікна вивалені,
— і ще — тепломагістраль діаметром метр.

Комунальники працюють.

А в новинах — тиша. Мовляв, усе під контролем.

І підсумок.
💧 500 будівель — без гарячої води.
Це не просто душ. Це лікарні, школи, будинки, пологові, укриття.

1 метр труби — це 500 точок реального болю.

Уламки — не завжди ріжуть тіло.
Іноді вони ріжуть місто зсередини.
І ти не помічаєш цього, поки не відкриваєш кран —
і там тече тільки холодна тиша.

Продовження слідує...
Так, блядь, слідує.