Колись за столами переговорів продавали острови й цілі народи.
У 1898-му Іспанія «віддала» США Філіппіни, отримавши 20 мільйонів доларів компенсації.
У 1819-му — віддала Флориду за прощення боргу.
У 1867-му Російська імперія продала Аляску за 7,2 мільйона — менше, ніж сьогодні коштує п’ять кілометрів нової автостради.
Такі угоди були мовою імперій: не дипломатія, а торгівля живими територіями, де ціну визначали не людські життя, а корисні копалини, порти й торгові шляхи.
Континенти перемальовували на картах у затишних залах, поки десь на окраїнах світу гинули ті, кого просто не рахували.
Сьогодні ці самі механізми діють тихо, без колоніальних карт і прямого слова «анексія».
Кордони тепер малюють економічними контрактами, пайовими угодами та спільними проектами.
Іноді для цього потрібна війна, іноді — лише тиск і обіцянка майбутніх прибутків.
The Spectator пише, що Дональд Трамп може спробувати змусити Україну погодитися на умови Росії, щоб укласти з кремлем багатомільярдну угоду про освоєння Арктики.
Там — 13% світових нерозвіданих запасів нафти та 30% газу. Майже половина цих ресурсів під контролем РФ.
Історія знає, як це працює: фронти списують, як виробничі витрати. Місця загиблих замінюють новими, а на карті з’являються не кордони, а ділянки з родовищами, портами й транспортними коридорами.
Війна — це завжди привід домовитись про майбутній бізнес тих, хто сам під обстрілами ніколи не сидів.
Ми вже бачили, як маленькі країни ставали «знижками» у великих партіях за нафту чи стратегічні території.
Їхні армії використовували, як козирні карти, а після гри відкладали вбік.
І якщо колись імперії вимірювали людські життя у фунтах золота, то сьогодні — у барелях нафти та мільярдах кубів газу.
Історія вчить одному: ті, кого продають, дізнаються про це останні.
У підсумку;
війна може стати лише розмінною монетою.
Місця та арміїї списували, як витрати, щоб отримати доступ до нових колоній і ресурсів.
Питання лише в тому, чи станемо ми наступною «знижкою» у великій партії за Арктику.
