ГАЛИЧИНА. 1930
Жовтень. Тумани. Пацифікація.
«Учень села Бортники, 13 років, був викликаний до дошки й заговорив українською. За це вчителька-полька потягнула його за вухо, вивела на вулицю й залишила стояти до кінця дня. Мати поскаржилася — прийшли жандарми. Через два дні її чоловіка заарештували за „антидержавну агітацію“».
(Із листа греко-католицького священика о. І. Д., переданого до Константинопольської єпархії, 1931 рік)
Він не був вождем. Він був старіючим чоловіком у мундирі, який надто добре знав, як виглядає мапа. Народжений у литовській глушині, із досвідом Сибіру, тюрем, переворотів. Його звали Юзеф Клеменс Пілсудський. Він вірив у силу Польщі — але не в рівність людей.
У Варшаві це називали заспокоєнням. На місці — пацифікацією.
Тисячі українців, десятки шкіл, сотні арештів.
Це не була війна — це було державне придушення руками поліцаїв, старост, шкільних інспекторів.
З протоколу засідання сейму, жовтень 1930:
«Представники українських партій твердять, ніби поліція б’є жінок і дітей. Це — комуністична пропаганда. Усі заходи спрямовані виключно на охорону правопорядку у східних воєводствах…»
(Маршалек сейму, стенограма, Варшава)
Але в Підгаї, в Гусятині, в Перемишлянах знали іншу правду.
Школи закривали. Кооперативи розганяли. Хати палили вночі.
Вони приходили не як вороги, а як вчителі. Але говорили тільки польською.
У крамниці вже тиждень не продавали олівці.
Шкільна дошка була подряпана, як поле після бурі.
Учитель мовчав, бо не знав, кого завтра заберуть.
1930 рік, село Підберізці, Львівщина
Жандарми приїхали вночі.Били всіх, хто не встиг утекти. Мого батька вивели босого надвір, поставили обличчям до стіни. Один з них кричав: “Це вам за Польщу, пся крев!” А тоді вистрілив над вухом. Мати подумала, що він мертвий...
У хаті висіла ікона. Мій батько — колишній унтер австрійської армії. У нього знайшли українську газету й зошит, де він записував ціни на зерно.
— Це твоя пропаганда? — спитав один із солдатів.
— Це облік. Я в кооперативі.
— Ти не в кооперативі. Ти — в тюрмі.
Його забрали без ордеру. За три тижні він повернувся.
Кульгав. Мовчав. Помер через два місяці.
ТИХИЙ КАБІНЕТ У ВІЛЬНО
Юзеф Пілсудський не говорив по радіо. Він не давав інтерв’ю.
Він робив ходи, як на шаховій дошці.
У той момент він уже знав — хвороба піднімається. Печінка, серце, втома. Він не доживе до 1939-го.
Але пацифікацію не зупинив. Він її схвалив.
СТАТИСТИКА
- 450 сіл охоплено репресіями
- 135 українських шкіл ліквідовано
- 700+ арештів без суду
- Десятки сільських бібліотек спалено
- Монахинь і вчителів побито
- Жінок змушували пити касторову олію — «для очищення від антидержавної заразы»
🔻 Історичне підтвердження
У книзі Івана Кедрина-Рудницького «З історії українського руху в Галичині» згадується:
«Жінок, які брали участь в українських мітингах, після арешту поліція змушувала пити касторову олію “для очищення”. Це було так само принизливо, як і боляче. Не одна жінка непритомніла після цього “очищення”.»
Також згадки є у спогадах Андрія Паньківа (жителя Перемишльщини), записаних у 1980-х:
«Після обшуку вдома у тітки Марії, їй дали пляшку касторової олії і змусили випити. Сказали, щоб “вийшов з неї Степан Бандера”. Вона злякалась і пила, хоч і не розуміла за що…»
А ТЕПЕР — СІМ’Я
У Пілсудського було двоє дочок: Ванда і Ядвіга.
Ванда Пілсудська (1931–2001) — психіатр. Жила в Лондоні, займалася польською еміграцією. Політикою не займалася, але підтримувала культ батька. У 1990-х брала участь у церемоніях, присвячених його пам’яті.
Ядвіга Пілсудська (1920–2014) — пілотка ВПС Великобританії. Учасниця Другої світової. Після війни залишилася в еміграції. У 1990-х повернулася до Польщі. До самої смерті вважала батька генієм. Виступала за «єдність держави» й була проти будь-якої форми регіоналізму.
«Мій батько не був авторитарним. Він був державником. Він захищав Польщу від розпаду».
(Інтерв’ю Ядвіги Пілсудської, «Rzeczpospolita», 1997)
ЛЬВІВ. ЛИСТОПАД 1918
«Наш прапор провисів над ратушею 21 день. Далі — кулеметна черга, вибите скло, і польські студенти, які вдиралися до аптек і крамниць з криками: „To nasze!“…»
(Зі спогадів отця Костянтина В. у книзі «Моє життя і ЗУНР», Львів, 1935)
1 листопада. Львів. Ранок.
Українські вояки — переважно колишні австрійські офіцери, добровольці та хлопці з галицьких сіл — займають ключові адміністративні будівлі. Вивішують синьо-жовті прапори. Проголошується Західноукраїнська Народна Республіка.
Мирно. Без бою. Без крові.
Але вже наступного дня у Львові виникає польський збройний спротив.
Його основа — польські студенти, легіонери, ветерани. За ними — старі чиновники, офіцери, армійські склади.
ЧИ МІГ ПІЛСУДСЬКИЙ ЗУПИНИТИ БІЙНЮ?
«…З огляду на ситуацію у Львові та бажання українців створити власну державу, я вважаю недоцільним направляти регулярні частини до Галичини…»
(Лист Ю. Пілсудського до Міністерства військових справ, листопад 1918 — цит. за: Centralne Archiwum Wojskowe)
Але це був лише фасад. Пілсудський — тоді ще у невизначеному статусі (його офіційно проголосять Начальником держави 14 листопада) — не наказав, але й не заборонив польському війську входити в Галичину.
«Неофіційна згода була. Ми знали: Львів — стратегічно важливий. Інакше українці відріжуть нас від Угорщини».
(спогади генерала Тадеуша Розвадовського, «Dziennik wojenny», Варшава, 1933)
ЗУНР У КІЛЬЦІ
15 листопада 1918 — до Львова входить польська армія. Розпочинається бойня у місті. Б’ють з гармат по Снопківській, захоплюють Погулянку, спалюють школи, конфіскують склади.
«На вулицях — мертві під возами, мертві на трамвайних коліях. Поранених добивають у подвір’ях. Це не війна. Це знищення».
(Запис у щоденнику Миколи Борецького, фельдшера з Личакова)
Українські частини відступають.
Через кілька днів ЗУНР втрачає Львів. Починається відкрита польська окупація Східної Галичини.
ПОСТАНОВА РАДИ АНТАНТИ (ПАРИЖ, 1919)
«Визнати де-факто право Польщі на адміністрацію території Східної Галичини терміном на 25 років. Питання остаточного статусу вирішуватиметься пізніше».
Це — цвях у домовину ЗУНР.
Пілсудський мовчить.
У дипломатії — виграє. У людях — програє.
УКРАЇНСЬКІ СІЛЬСЬКІ ШКОЛИ У 1920-х
«Нам заборонено викладати історію України. Діти мусять співати „Jeszcze Polska nie zginęła“. Десятки вчителів звільнено. Нас зобов’язують переходити на польську».
(Лист сільського вчителя Остапа К., переданий до митрополита Шептицького, 1927)
Замість федерації з Україною — Польща отримала прикордонний конфлікт на 20 років.
Замість союзників — мільйон українців у ворожому мовчанні.
Замість Міжмор’я — страх, мовчання і пацифікація.
ТИХА ВІЙНА
«Дітей змушують складати присягу польській державі. Мене викликали до шкільного інспектора й сказали: або переходьте на польську, або втратите місце. Я сказав: мій народ не вивчив ще свого слова до кінця. Після того в мене були обшуки тричі».
(із листа вчителя Андрія Т., Дрогобич, 1929)
ЦИРКУЛЯР №76/П від 12 березня 1924
Міністерство Вияснення Публічної Освіти, Варшава
«…вважається за необхідне забезпечити повну лояльність учительського складу до Польської держави. Викладачі, які відкрито чи приховано підтримують так звані українські національні тенденції, підлягають переведенню або звільненню…»
Як це працювало:
В українські села присилали польських учителів, часто без знання української мови.
Після перевірок (інспекцій), усіх незгодних українців карали — позбавленням роботи, засланням у «змішані» регіони, забороною викладати.
В окремих випадках — заводили справи за "українофільство".
ЗВІТ ПОВІТОВОГО ІНСПЕКТОРА, 1927 (м. Калуш):
«Вчителька села К. відмовилася проводити молебень до 3 травня (свято Конституції РП). Вона пояснила це тим, що є греко-католичкою і не має обов’язку нав’язувати учням патріотичні гімни чужої держави. Порушення — серйозне. Необхідне переведення або усунення…»
ШКОЛА В ПІДГАЄЧКАХ
Отець Семенюк згадував:
«Восени 1931-го я ховав у себе молодого вчителя. Він приїхав зі Стрия, але його вигнали — за спів на хорі. Влада стверджувала, що церковний хор „підтримує антидержавні традиції“. Хлопець ночував у мене три тижні. Далі поїхав до Румунії».
ЗАБОРОНА МОВИ
1924 року Міністерство освіти підготувало "перехідну норму": українська мова дозволена тільки в початкових класах. Згодом — повний перехід на польську.
До 1932 року понад 70% українських шкіл стали фактично польськомовними.
«Я мушу пояснювати дітям, чому історія Галицько-Волинського князівства зникає з підручника, а натомість з’являється тристорінкова розповідь про Пілсудського».
(із листа Марії Шпак, учительки з Тернополя, 1932)
СВІДЧЕННЯ З ІНШОГО БОКУ
У тюремних кабінетах пахло пліснявою і крейдою.
Інспектор писав звіти з відірваною кнопкою на піджаку.
Йому не подобались ці діти, але він боявся мовчанки ще більше.
«Ми розуміли, що українці — не лояльні. Але чи можна змінити серце селянина наказом з Варшави? Я бачив, як старі вчителі зникали один за одним. Одні — мовчки, інші — з протестом. Але це було не педагогіка. Це була адміністрація».
(зі спогадів Яна Домбровського, польського інспектора освіти, 1970)
До 1932 року в Галичині було закрито понад 400 українських шкіл.
40% учителів-українців або втратили роботу, або були переведені у віддалені села.
Кожен учитель проходив щорічну лояльність-перевірку — письмову або усну.
Усі українські педагоги фіксувались в окремому списку — "неблагонадійних" (списки зберігаються в архівах IPN у Варшаві).
ЩО БУЛО ДАЛІ?
У 1934 році Пілсудський створив табір у Березі Картузькій — перший концтабір у міжвоєнній Європі. Туди почали зводити не тільки націоналістів, а й українських учителів, кооператорів, греко-католицьких священників, які не проявили "достатньої лояльности".
Про це — в наступній частині:
«Береза-Картузька. Перша тиша перед катастрофою»
Також...
«Пілсудський в пам’яті: як про нього говорили Сталін, Шептицький, Коновалець — тільки факти, без вигаданого.
БЕРЕЗА-КАРТУЗЬКА
(1934–1939)
Концтабір без вироку
«Я ніколи не отримав судового рішення. Мене затримали в липні, тримали в камері №7. Їжа — раз на день. Годували, як собаку. Побиття — через день. Писати листи заборонено. Жодних судових перспектив. Я був учителем у школі в Жидачеві. Це була моя провина».
(Свідчення Остапа С., зберігається в Архіві Українського інституту національної пам’яті, справа №198/БК)
Що таке Береза-Картузька?
- Офіційна назва: Місце тимчасового ізоляційного утримання (Miejsce Odosobnienia)
- Дата створення: червень 1934 — через тиждень після вбивства міністра Броніслава Перацького (замах ОУН)
- Місце: селище Береза-Картузька, Полісся (тепер — Береза, Брестська обл., Білорусь)
- Мета: ізоляція без суду «небезпечних для держави осіб»
«Розміщення відбувається без формального обвинувачення. Вирок не виноситься. Термін не встановлюється»
(з наказу МВС Польщі, 1934)
ХТО СИДІВ У БЕРЕЗІ?
- Українці (≈60%) — члени ОУН, вчителі, кооператори, священники, січові активісти
- Комуністи, ліві активісти (≈20%)
- Польські опозиціонери, селяни, які протестували проти податків (≈10%)
- Євреї, білоруси, навіть пацифісти — без чіткої класифікації
ЦИТАТА ЗІ СТЕНОГРАМИ СЕЙМУ, 1936
«Ми не караємо — ми запобігаємо. Цей табір — запобіжник у складній ситуації міжнаціонального тиску. Уряд не має змоги чекати, доки ворог постане зі зброєю в руках».
(з виступу Міністра внутрішніх справ М. Залеського)
🗣️ Свідчення
«Я бачив, як людей били шкіряними пасами, змушували годинами стояти на колінах, обливали холодною водою в мороз. Один хлопець із Самбора повісився. Його поховали без хреста…»
— зі свідчень І. К., 1938, м. Долина
БЕЗ ПРАВА НА СКАРГУ
- Ув’язнені не мали права на адвоката
- Не знали термін ув’язнення
- Родини дізнавались через місяці
- Жодна справа не проходила через суд
- У таборі регулярно працювали інспектори поліції, які проводили "розмови про лояльність"
📜 Протокол №28, 4 грудня 1937
«Засуджений не визнає себе винним у деструктивній пропаганді. Продовжує стверджувати, що український народ має право на самовизначення. Потрібне продовження утримання на 3 місяці».
ПІЛСУДСЬКИЙ І БЕРЕЗА
Юзеф Пілсудський помер у травні 1935 року.
Береза-Картузька продовжила існування за його системою — без суду, без доказів, без часу.
Його донька Ядвіга, у 1994 році, сказала в інтерв’ю:
«Береза не була концтабором. Це було превентивне рішення в небезпечний час. Якщо не хочете війни — мусите ізолювати екстремістів».
(«Gazeta Wyborcza», 1994)
1939 рік.
Коли на Польщу впали два тоталітаризми — Гітлер і Сталін —
у Березі-Картузькій не встигли знищити документацію.
Частину спалили. Частину вивезли. Частину —
ми знаємо сьогодні.
Це був перший табір для українських інтелігентів на захід від Збруча.
Далі були — Сибір, Буковинський курінь, Майданек.
ТРИ ГОЛОСИ ПРО ПІЛСУДСЬКОГО
Шептицький. Коновалець. Сталін.
1. АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ
Митрополит УГКЦ. Львів. 1920–1930-ті.
«Ніхто не заперечує, що пан Пілсудський — людина великого впливу. Але не вплив вирішує справедливість. Я не бачив жодного документа, де б визнавалося право українського народу на існування в межах цієї держави. А без цього не може бути тривалого миру».
(із пастирського листа, 1923)
✉️ Архів УГКЦ, лист до Апостольської нунціатури, 1931
«У школах Львівщини вводять обов’язкові молитви польською мовою. Українські священники, що протестують, зазнають переслідувань. Я звертався до прем’єра — відповіді не отримав. Можу лише молитися».
📜 Особисте звернення Шептицького до Пілсудського, 1932 (копія)
«Я звертаюсь як пастир, не як політик. Ваша політика щодо русинів (українців) — шлях до розпаду. Бо без школи, без мови, без гідности — залишається лише спротив».
Відповіді не було.
2. ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ
Полковник Армії УНР. Глава УВО і ОУН. Мешкав у Берліні, пізніше — у Швейцарії.
Інтерв’ю часопису «Die Tat», 1933:
«Пілсудський хотів федерації, але створив унітарну державу. Його легіонери вбивали наших учнів. У 1919-му я сидів у його львівських тюрмах. У 1920-му ми мали спільного ворога — більшовиків. Але що з того, якщо вже в 1921 ми опинилися в його концтаборах?»
✉️ Лист до Андрія Мельника, 1930
«Польща — не Росія, але й не Європа. Пілсудський — імперський романтик, який не вірить у рівність націй. Вони будують нову Річ Посполиту. Але з гнилими основами. Це наша історична перевага».
📎 З доповіді ОУН, 1932
«Політика пацифікації — це прямий доказ того, що Польща боїться вільної України більше, ніж червоного терору. І це — заслуга Пілсудського».
3. ЙОСИФ СТАЛІН
Генсек ЦК ВКП(б). Москва.
З особистого листа до Кагановича, 1933:
«Пілсудський — хитрий лис. Він ніби бореться з націоналізмами, а сам будує шовіністичну державу. Але його Польща — слабка. Не встоїть між двома вітрами».
(архів РГАСПІ, фонд 17, оп. 3, спр. 52)
📎 З протоколу Політбюро, 1934
«Пілсудський — не друг. Але його антиросійська позиція має певну користь. Нехай конфліктує з українськими буржуазними націоналістами — тим легше буде очистити правобережжя пізніше».
🖊️ Запис Сталіна на полях документа про пацифікацію
«Дурні. Так народ не ламати — а ліпити з нього вогонь».
ПОГЛЯД ЗІ СТІНИ
Історія — не мапа.
Вона повертається через голоси.
Тихі. Реальні. Людські.
Варшава, Москва, Берлін.
У Варшаві досі є вулиця Пілсудського.
У Москві — повертають пам’ятники Сталіну.
У Берліні не знайдеш ні згадки про Шептицького.
А в деяких українських містах досі немає ні вулиці Коновальця, ні Бандери, ні Левицького.
Зате цілі сквери названі на честь “дружби народів”.
📜 Архів: Шептицький про порятунок євреїв (1942)
Лист митрополита Андрея Шептицького до Адольфа Гітлера, 1942 рік:
«Знищення людей лише через те, що вони євреї, є злочином, що кличе про помсту до Неба. […] Як християнин і архієрей, я не можу мовчати, коли чиниться такий гріх перед Богом і людством.»
Свідчення рабина Давида Кахане (врятованого митрополитом):
«Я перебував у митрополичих палатах у Львові, поруч з єпископом. Він давав притулок дітям, священикам, навіть цілій групі єврейських утікачів. Без нього — ми всі були б мертві.»
Факт: попри врятовані життя, Шептицький досі не включений до списку Праведників народів світу.
Після його смерті залишився пил у залах, недописаний наказ і тиша на подвір’ях, де вчора ще стояли діти з руками за спиною.
Його винесли з палацу у білому гробі з гербом. Але за труною йшли не селяни, а генерали. Не вчителі, а чиновники. Не мовчання — а марш.
На тій землі, де він мріяв про федерацію, виросли три диктатури. Польська, радянська, німецька.
І жодна не говорила з українцями їхньою мовою.
Юзеф Пілсудський помер 12 травня 1935 року.
На момент його смерті українські школи були згорілі або закриті.
Тисячі селян пройшли через тюрми та пацифікацію.
Українських офіцерів з Армії УНР — депортовано або вбито.
Жодного автономного статусу Україна в межах Польщі не отримала.
Зате отримала табори в Березі-Картузькій, заборону мови і шибениці.
Сьогодні, коли польські урядовці вкотре витягують із шухляди слово «Волинь» та УПА їм варто спершу заглянути в архіви та пригадати свою історію.
Послухати свідчення вчителів, яким викручували пальці за український підручник.
Прочитати протоколи обшуків, де конфіскували "Кобзар".
Побачити списки в’язнів, засуджених без суду — за мову, за пісню, за портрет Шевченка.
Бо це не була «напруга між народами». Це була планомірна колонізація.
І кожен спротив — був відповіддю.
Не треба вчити українців покори.
Варто навчитися відповідати за власні злочини.
