Три точки на мапі. Три удари. Три безмовних вікна, з яких більше ніхто не визирне.
Шостка прокинулась під завивання сирени. Потім були вибухи. Один, другий, третій. Потім перестали рахувати. Кажуть, прилетіло дванадцять КАБів — важких авіабомб. Били по заводу «Зірка». Заводу, що ще встигав працювати. Кажуть, ще щось виготовляв. Боєприпаси, можливо. Старе підприємство. Старі мури. Старі люди поруч.
Уламки рознесло по району. Вибиті шибки, глухий гул у вухах і бабця, яка не чує, що її питаєш. Вона сидить на стільці у дворі й тримає в руках шнурок від виведеного з квартири кота. Каже: «Головне — що він живий».
У Павлограді били по хімзаводу. Потім по заводу технічного обслуговування. Баллистика, крилаті, шахеди — усе одразу. Летіли з півночі, сходу, з Чорного моря. Двадцять БПЛА досі кружляють в небі.
Одеса. Пряме влучання у районі Шкільного. Район диму, заграви, горілого пластику. Люди пишуть: «Вибух — як під ногами. Не встигли навіть добігти до укриття».
Кажуть, що ця ніч була без Києва, але кожна з цих точок — це наш дім.
Історія ночі — одна з багатьох. Хлопець із Павлограда телефонує матері: — Мам, я з укриття не виходив. Там було 6 вибухів. Я не вийшов. — Добре, синку. А кота взяв? — Взяв. Він спить, як ти?
Цикл триває. Продовження слідує... Так, блядь, слідує.
