Війна довга. Досить довга, щоб людина встигла прожити друге життя, не виходячи з окопів. Павло Діденко, позивний «Звіробій», воював одинадцять років.
Спершу Донбас, ще ті перші дні, коли слово «АТО» мало звучати буденно, а виявилось — це затяжна війна, з якої нема вороття. Потім Іловайськ, Дебальцеве, Піски, Маріуполь. Кожна з цих назв тепер звучить як частина особистої біографії цілого покоління.
«Звіробій» знищив десятки російських танків. Вісімнадцять — рахунок, який залишився в пам’яті побратимів. І ці танки не просто залізо. Це розбиті колони, які не дійшли туди, куди мали йти. Це десятки врятованих життів тих, хто залишався за його спиною. Росіяни знали його ім’я. І боялися. За голову «Звіробоя» давали спочатку двадцять п’ять, а потім тридцять тисяч доларів. Ціна, якою окупанти намагалися знецінити життя, — і яка тільки підтверджувала, що перед ними стоїть справжній воїн. У липні 2025 року він загинув на Донеччині.
Він залишив трьох дітей і дружину.
У нашій історії залишаться дві цифри: одинадцять років війни і тридцять тисяч доларів. Перша говорить про витривалість. Друга — про страх ворога. А між ними — життя людини, яка не вміла відступати.
