У 1922 році на Львівщині народився Василь Сарчук. Він мав кілька псевдонімів — «Білий», «Горинь», «Яків». Йому випало бути політвиховником у сотні «Кочовики», яка входила до відтинку «Лисоня» ВО-3 «Богун», частини групи «УПА-Північ». З 1944-го він воював на Равщині, Сокальщині, Радехівщині. Брав участь у наскоках на Радехів і Кристинопіль, у рейді на Холмщину й Підляшшя 1945-го. Згодом він збирав документи — працював архіварем при командуванні воєнної округи «Буг».
Пізніше очолював підпілля ОУН на Радехівщині. З 1947-го до 1949-го він відповідав за район. Потім його перевели на Волинь. Там він зустрів Лідію Зубрицьку, машиністку і медсестру, що мала псевдо «Оля». 28 травня 1951 року вони побралися. Весілля було тихим. Чотири місяця — стільки тривало їхнє подружнє життя. 30 серпня того ж року в селі Борочиче Горохівського району Василь загинув у засідці МГБ. Йому було двадцять дев’ять.
Через кілька місяців, 4 грудня 1951-го, вагітну Лідію арештували. Суд дав 25 років таборів, пізніше зменшили до десяти. 4 травня 1952-го у в’язниці вона народила сина. Хлопчика назвали Василем — на честь вбитого батька. Дитина росла без матері. Спершу в дитячому будинку, потім у родичів. Лише після звільнення «Оля» змогла забрати його до себе, в заслання, у Тюменську область. Вони жили там довгі роки. Лише у 1980-х повернулися на Волинь, у село Боголюби під Луцьком, де минуло дитинство Лідії. Там вони й померли — вже за незалежної України. Син — Василь-молодший — усе життя так і не дізнався, ким був його батько і як він загинув. Про його долю мовчали. Він помер, не знаючи правди. І навіть донька Василя молодшого, яка залишилася жити десь у Сибіру, не знала, що її дід воював і загинув у підпіллі.
Брат загиблого, Микола Сарчук, мав іншу дорогу. Псевдо «Буря». У 1943-му він відповідав за зв’язок у полку «Котловина» на Волині. Там же працювала медсестрою Ліда Зубрицька — майбутня дружина його брата. Пізніше він повернувся на Радехівщину, організовував сотні, працював військовим референтом. Його заарештували 3 жовтня 1945-го у рідному селі. Вирок — 15 років каторги, замінені на десять років таборів. Вийшов на волю у лютому 1953-го. Оселився у Червонограді, працював, приєднався до Братства ветеранів ОУН-УПА. Помер у 2009-му.
Він також не довідавсяпро смерть брата. Чому брат нічого не знав, хоча помер у 2009 року? Смерть Василя Сарчука у 1951-му була прихована радянською системою. Родині не повідомляли нічого, у звітах МГБ значилося лише: «ліквідований бандит». Лідія Зубрицька з новонародженим сином була в таборах і на засланні до 1980-х, а Микола після каторги оселився в Червонограді. Родина була розірвана на десятиліття. Доступу до архівів КДБ не існувало аж до 2015 року. Усе, що стосувалося підпілля УПА, лишалося під грифом «таємно». Свідки боялися говорити — навіть у незалежній Україні довго трималася тиша. Тому трагічний парадокс: Микола Сарчук помер у 2009-му, так і не довідавшись, як і де загинув його брат.
Один похований безіменним у полі бою. Другий — зі старістю й пам’яттю про табори. Жінка, що народила у в’язниці. Син, який не знав правди. І донька, яка виросла без жодної тіні пам’яті про діда. Так руйнувалися родини. ———------ На фото Василь Сарчук («Білий», «Горинь», «Яків») та його дружина Лідія Зубрицька («Оля») — партизанське фото кінця 1940-х – початку 1950-х років, зроблене ще до їхнього весілля 1951-го.
