Тут мовчить земля.
Але вона говорить українською.
Під мохом — не просто кістки. Під мохом — Курбас. Куліш. Зеров. Підмогильний. Під цією землею лежить українська весна, вистрілена в потилицю.
Сандармох. Тиша, що стріляє в потилицю
🟥 Частина 1:
Карелія. 3 листопада 1937 року.
Просіка ще волога від ночі. Ліс тримає вологу мовчання, як морг. Пахне сосною, металом і потом. В’язнів вивели ще затемна — п’ять хвилин на останню цигарку, якщо залишилось кому дати. Вантажівка сіла в болото, і трактор буксує в моху. Командир нервує.
— Ці, з «української», вже чекали, — каже охоронець і показує списки.
У списку — 289 українських прізвищ. Серед них — Курбас, Куліш, Підмогильний, Зеров.
Хтось пробує жартувати. Хтось молиться. Один із них — актор. Вголос читає рядки Шекспіра. Вперше за місяць усі слухають.
"Бути чи не бути — ось у чому питання…"
Іронія — бути чи не бути вже вирішено. Питання — лише в черговості. Вони розстрілюють по 111 людей на день. Машинально. Охоронці курять, не дивлячись в очі. Тут не смерть. Тут процедура.
Хто вони були? І чому саме вони?
🟥 Частина 2:
Лесь Курбас.
Творець «Березоля», актор, режисер, що зробив театр українським, авангардним, живим.
«Митець — це нерв епохи», — писав він. І тому його вбили.
✒ “Я не боюся смерті. Я боюся забуття.”
Микола Куліш.
Драматург. Автор «Народного Малахія», «Мина Мазайло». Колись — вчитель. Потім — хроніст абсурду епохи.
Його п’єси забороняли, бо вони були правдою.
✒ “Українське слово — це не звук. Це кістка. І вона застрягла їм у горлі.”
Микола Зеров.
Поет, перекладач, неокласик. Вивів українську поезію на європейський рівень.
✒ “Ми мусимо бути точні в слові. Бо в слові — нація.”
Валер’ян Підмогильний.
Автор «Міста». Перший інтелектуальний роман українською. Людина із Лубен, яка змогла створити модерну урбаністичну прозу.
✒ “Я вірю в слово. Але ще більше — в тишу після слова.”
📜 Наказ НКВС № 00447. «Про репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів»
Нарком внутрішніх справ СРСР Єжов:
«Особливою категорією є націоналісти. Українські діячі культури — ідеологічна диверсія. Вони повинні бути ліквідовані як носії націоналістичної загрози».
— Затвердити розстріл згідно зі списком №67.
— Виконати протягом 3–4 листопада 1937 року.
— Закопати на території спецоб’єкта.
Останній вихід
🟥 Частина 3
Карелія. 3 листопада. Передсвітанкова тиша.
Темно. В повітрі стоїть вогкість і слабкий запах мазуту від трактора.
Їх тримають в окремому бараці. Тихо. Хтось молиться. Курбас сидить мовчки. Куліш стоїть біля вікна — видно тільки обриси дерев. Вони обоє знають, що сьогодні.
— Лесю…
— Миколо?
— Ти вірив до кінця?
— У театр. У мову. У себе — ні.
Пауза.
— Як думаєш, що там тепер, у Києві? — питає Куліш.
— Працює якась бухгалтерка. У нашому кабінеті. Вона поливає квіти і не знає, що ми були.
Входить охоронець.
— Зібрались.
Курбас поправляє комір. Посміхається.
— Ходімо, Миколо. Сцена готова.
Їх виводять парами. Босоніж, по мокрій землі. Під ногами мох. У руках охоронців — списки.
Ніхто не кричить. Не плаче. Всі вже пройшли це в голові.
Курбас озирається. Дивиться вгору. На сосни.
— Оце і є завіса?
— Це тільки світло згасло, — каже Куліш. — А вистава ще триває.
Звук затвора. Постріл. Постріл. Постріл.
📜 Протокол допиту Леся Курбаса. 20 вересня 1937 року. Соловки
НКВС. Соловецький тюремний відділ.
Допит проводив: слідчий Петров.
Обвинувачений: Курбас Олександр-Зенон Степанович, 1887 р.н., режисер, театральний діяч.
Питання: Ви визнаєте себе учасником української контрреволюційної націоналістичної організації?
Відповідь: Ні. Я був режисером. Я працював у театрі.
Питання: Чи погоджуєтесь ви з тим, що ваша діяльність була антирадянською?
Відповідь: Я ставив вистави. Вони були дозволені цензурою.
Питання: Ваша п’єса “Пролог” містить націоналістичні мотиви. Навіщо ви її ставили?
Відповідь: Бо я вірив у українське слово. І в його право звучати.
Питання: Ви шкодуєте про участь у «Березолі»?
Відповідь: Ні. Шкодую лише, що ми не встигли більше.
Питання: Ви хочете щось сказати наостанок?
Відповідь: «Україна — це не географія. Це інтонація. Коли ви її знищуєте — вона звучить голосніше.»
Допит завершено о 03:20.
Підпис: Курбас О.З. (власноруч)
📜 Протокол допиту Валер’яна Підмогильного. 27 серпня 1937 року. Соловки
НКВС. Соловецький тюремний відділ.
Допит проводив: слідчий Воронін.
Обвинувачений: Підмогильний Валер’ян Петрович, 1901 р.н., письменник, перекладач.
Питання: Слідство має дані про ваше членство в українській націоналістичній організації. Ви це підтверджуєте?
Відповідь: Я був членом «ВАПЛІТЕ». Це літературна організація, не підпільна. Ми не мали політичної мети.
Питання: У вашому романі «Місто» пропагуються буржуазні цінності. Чи ви визнаєте шкідливість цього твору?
Відповідь: Ні. Цей твір — про людину, яка шукає себе. Якщо це злочин — я винен у тому, що думаю.
Питання: Ви спілкувались із Зеровим, Епіком, Курбасом. Про що саме? Чи мали ви намір створити об’єднання?
Відповідь: Ми говорили про літературу. Про долю мови. Про сенс життя під владою, яка не хоче нас бачити.
Питання: Останнє слово?
Відповідь: «Коли мене не стане — читайте не мене.
Читайте себе. Бо я був тільки відбитком чужого болю.»
Протокол підписано.
В. Підмогильний (власноруч)
Сандармох. Театр без глядачів
🟥 Фінал циклу
Тут не треба ставити хрест.
Сандармох — це не кладовище. Це вирізаний фрагмент українського мозку. Це місце, де тиша — це звук останнього пострілу в потилицю. Не для смерті. Для мовчання.
Де це?
Карелія. Урочище Сандармох.
Упродовж 1937–1938 років тут розстріляли понад 6000 осіб.
З них щонайменше 289 — українці, діячі культури, інтелігенція, викладачі, митці.
Більшість — за рішенням по «українській лінії» НКВС, наказ №00447.
Що сталося?
3–4 листопада 1937 року.
Спецгрупа НКВС розстрілює списки №67 і №103.
Серед страчених:
— Лесь Курбас — театральний режисер
— Микола Куліш — драматург
— Микола Зеров — поет
— Валер’ян Підмогильний — прозаїк
— Григорій Епік — письменник
— Мирослав Ірчан — поет, емігрант із Канади
— Олекса Слісаренко, Панас Любченко, Марко Вороний…
І ще десятки. Мовчки. Без суду. В ямах.
📜 Наказ на розстріл 1116 в’язнів Соловецької тюрми
Оригінальний документ із підписом начальника Управління НКВД Ленінградської області — з наказом капітану Матвєєву здійснити масову страту 1116 осіб, засуджених Трійкою.
Вказано дату — 16 жовтня 1937 року. Операція повинна бути виконана в Карелії, на місці, відомому сьогодні як Сандармох.
На документі — гриф «Цілком таємно», офіційні печатки, підпис керівника 8-го відділу УГБ, а також інструкції про перевірку особових справ перед розстрілом.
А хто виконував?
Капітан Матвєєв — організатор масових розстрілів, нагороджений, потім засуджений і звільнений, помер у 1971.
Поруч нього — 6 конвоїрів і двоє водіїв, які привозили людей до лісу. Імена їх не приховані — їхні долі також частина цієї історії.
Це не просто цифри й автоматизований процес. Це — люди, що стріляли в потилицю акторові, поету, перекладачу.
🧟 ВИКОНАВЦІ
Це було не «устройство». Це — конкретні імена:
- Капітан Михайло Матвєєв — організатор, більшу частину засуджених розстріляв особисто пострілом у потилицю (у ряді випадків йому сприяв помічник коменданта УНКВС Г. Л. Алафер). Нагороджений, потім засуджений, помер 1971.
- Конвоїри: Тимофій Чигінцев, Карп Ларіошин, Степан Васильєв, Сергій Дерев’янко, Микола Кузнецов, Андрій Твердохлєб.
- Водії: Микола Воскресенський (вантажівка), Іван Федотов (легковий авто).
- Господарник: Микола Єршов — приймав списки.
Все це — не абстракція. Це — люди, що натискали на курки, закопували тіла, вигравали радянські нагороди, потім сиділи в тюрмах. У їхніх долях — вся брехня і жорстокість системи.
🧟 ВБИВЦІ. Матвєєв. Алафер.
Михайло Матвєєв
Капітан держбезпеки НКВД.
Особисто розстріляв понад тисячу людей у Сандармоху восени 1937-го.
Нагороджений орденами ще до того — за боротьбу з «контрреволюцією».
У 1939-му сам потрапив під слідство, десять років таборів.
Вийшов у 1941-му, знову служив у НКВД.
Обороняв Ленінград, вижив.
Жив у місті ще тридцять років.
Помер у 1971-му — похований під своїм іменем.
Про дітей, дружину, рідних — нічого.
Його ім’я залишилось тільки в паперах, де вбивав.
Георгій Алафер
Майор держбезпеки, помічник Матвєєва.
Убивав поруч із ним — мовчки, старанно.
Працював у НКВД із двадцяти років.
Був перукарем до служби, потім — виконавець вироків.
Нагороджений, пережив війну, поранений у Ленінграді.
Помер у 1973-му на пенсії, без згадок про родину.
Усі його архіви — у спецпапках, де не пишуть про дітей.
Просто виконавець, просто жив, просто зник.
Без плити, без пам’яті, без імені серед людей.
Як це намагаються стерти?
Починаючи з 2014 року, Росія:
- забороняє українським делегаціям приїжджати до Сандармоху;
- висуває псевдоверсію, що в Сандармоху поховані не репресовані, а… радянські військовополонені, нібито розстріляні фінами в 1941 році;
- проводить «розкопки» для зміщення фокусу (без експертизи, з порушенням збереження могил);
- арештовує дослідника Юрія Дмитрієва, який відкрив Сандармох як місце масових страт. Йому дали 15 років колонії.
Навіщо їм це?
Бо пам’ять — це зброя.
Бо правда про Сандармох знищує міф про "велику дружбу народів".
Бо вбиті — це не "вороги народу", а інтелігенція, яку вони стерли.
Якщо ви вбиваєте Зерова — ви боїтесь віршів.
Якщо ви викреслюєте Курбаса — ви боїтесь сцени.
Якщо ви мовчите про Підмогильного — ви боїтесь самих себе.
І що тепер?
Сандармох — це не просто місце.
Це код. Кров. Документ. Це відповідь на запитання: чому в нас така порожнеча між поколіннями?
Чому ми відновлюємо мову, літературу, ідентичність — з уламків?
Бо в 1937-му її розстріляли.
Бо кращих — убили.
І найгірші досі при владі.
Валер’ян Підмогильний.
У нього був син — Роман. Вивезений із Києва після арешту батька, жив у Москві, виховували чужі люди. Після реабілітації Підмогильного — написав книгу про нього. Але жив скромно. Помер у 2000-х. Могили Підмогильного немає.
Лесь Курбас.
Його дружина, акторка Валентина Чистякова, померла в 1960-х. Дітей у них не було. Театр «Березіль» було знищено, акторів розігнано. Пам’ятник Курбасу встановили лише в незалежній Україні і то без могили.
Микола Куліш.
У нього була донька — Оля. Вона померла в Харкові, у 90-х. Все життя носила на шиї жетон із прізвищем батька. Увесь архів Куліша лежав у валізі під ліжком. Його боялися згадувати — навіть у родині. Про батька написала кілька абзаців — від руки. Рід закінчився на ній.
Микола Зеров.
Його брат — академік Зеров — вижив і писав листи про реабілітацію. У 50-х вдалося повернути лише частину віршів. Дітей у Миколи не було. На його місці на Лук’янівці стояв номерний стовп — без імені.
Олекса Слісаренко.
Дружина — акторка Ганна Борисоглібська — вижила, але жила під наглядом. Дітей не було. Про чоловіка не говорила до самої смерті. Рукопис останнього роману Слісаренка зник разом із ним.
Григорій Епік.
Його син — Борис — ріс у дитбудинку. Прізвище батька не носив. Довгий час навіть не знав, що Епік був письменником. Його мати — Олександра — відсиділа десять років і вийшла в повну порожнечу. Епік був реабілітований, але ніхто більше не писав так, як він.
Мирослав Ірчан.
Канадський поет, який добровільно приїхав у СРСР. Його ніхто більше не бачив. У Канаді залишилась племінниця. Листи, які вона надсилала в Москву, повертались із написом: «Адресат не знайдений». У віршах Ірчана — Канада, а в могилі — Карелія.
Панас Любченко.
Дітей не було. Він застрелився сам — після допиту в Кремлі. Його дружина, Юлія, акторка, покінчила життя самогубством наступного дня. У квартирі не залишилось нічого — лише вірші й кулі. Ніхто не поховав.
Марко Вороний.
Син поета Миколи Вороного. Батька розстріляли в 1938-му. Марко — в 1937-му. Обоє загинули, не залишивши після себе нащадків. Їхній рід — поетичний, трагічний — зник. Пам’ять про них довго була заборонена.
Їх вивозили вночі, без оголошень.
Стріляли в потилицю, мов у статистику.
Не вбивали — списували.
Дружини мовчали, діти жили чужими іменами.
Ті, хто стріляв, спокійно дожили до пенсії.
Ніхто не сказав їм: ти — убивця.
Їх убили — і не згадали.
Інших готують на завтра.
