Кожного разу, коли вночі вмикається сирена — це не "ще одна повітряна тривога".
Це повідомлення: тебе можуть вбити.
Не десь там — а тут. Через дах. Через вікно. Через стіну, в яку ти вперся лопатками й вирішив не рухатись,
бо «вже задовбало».
Те, що тебе досі не вбило — не заслуга. Це везіння. І воно не вічне.
Немає «правильного» місця, де не прилетить.
Немає «особливого» будинку, який ворог пощадить.
Немає сценарію, де ти лежиш у ліжку — і смерть повз проходить, бо ти втомився.
Люди помирають частіше не тому, що обстріл. А тому, що не встигли встати.
Не захотіли. Полінувалися. Вирішили — «та хіба саме сьогодні».
Підвал був поруч. Метро — відкрито. Паркінг навіть був?!
Але комфорт переміг страх. Подушка перемогла інстинкт.
І все.
Людина стала цифрою. Людина стала “уламками на балконі”.
Стань. Вийди. Спустися. Збережи себе. Не будь наступним.
Ти не герой, якщо лишаєшся в ліжку.
Ти просто мішень.
