Він не залишив після себе мемуарів, голосових повідомлень чи серії інтерв’ю. Тільки декілька архівних фото, перелік псевдонімів і дата — 3 серпня 1947 року. День, коли він не дозволив себе взяти живим.
Осип Безпалько. Псевдо «Андрій», «Задорожний», «Остап». Народився 1914 року в селі Бенів на Львівщині. На межі двох воєн, двох імперій, двох ідентичностей. Помер у 33 — у криївці на Тернопільщині, після бою зі спецгрупою НКВД. Застрелився. Щоб не віддати себе їм. Не з героїзму — з усвідомлення.
До в’язниці — зі шкільної парти
Перша згадка про Безпалька — з архіву польської поліції. 1933 рік. 19 років. Пластун, член ОУН, затриманий за підпільну діяльність у Золочеві. Ще не було війни, ще ніхто не знав слова «гібридна» чи «мобілізація». Але для таких, як він, мобілізація почалась раніше.
У червні 1934 року — другий арешт. Після вбивства Броніслава Пєрацького (польського міністра внутрішніх справ), польська влада масово зачищає націоналістичне середовище. Безпалько отримує 5 років. Звільняється достроково у березні 1937-го. Йому 23. Пів життя — під прицілом.
Після тюрми — не в еміграцію, не в монастир. У підпілля.
Інструкція з виживання: 1940–1944
До вересня 1939 року — заступник окружного провідника ОУН на Золочівщині, а згодом — сам стає окружним. Радянський прихід, розкол в ОУН, нові репресії — і Безпалько обирає шлях, на якому не буде жодної «білої плями». Його маршрут: Львівщина — Кіровоградщина — Холодний Яр — Поділля.
1942–1943 рр. — він очолює ОУН у Кіровоградській області. Це вже не Галичина. Це територія, де потрібно було не лише організовувати, а переконувати. Будувати структури там, де не було навіть довіри.
Саме тут, на Кіровоградщині, під його керівництвом починається формування загонів УПА. У Холодному Яру — символічному місці, де колись діяли повстанці отамана Чучупаки. Але це вже не 1919-й. Це 1943-й. Тут не гімназійні романтики — тут болото, доноси, кров.
У 1944-му його важко поранено. Але він знову виживає. Знову повертається.
Останній відтинок. Поділля. 1946–1947
У 1946 році Безпалько очолює крайовий провід ОУН Подільського краю. Це — терен із уже сильною присутністю НКВД. Сотні агентів, десятки спецгруп, облава за облавою.
17 червня 1947 року він приймає командування ВО-3 «Лисоня» — бойовим округом, що охоплював Тернопільщину, частини Львівщини та Івано-Франківщини. Але часу в нього було небагато.
3 серпня 1947 року, в селі Теляче (тепер — Мирне), в криївці, його оточують енкаведисти. З боєм тримається до кінця. Коли вибору не залишилось — стріляє собі в голову.
Це не був жест «мученика». Це був холодний розрахунок людини, яка знала, що з нею зроблять після арешту. Як змушуватимуть говорити. Кого видадуть катуванням. І яка смерть чекає в Лук’янівській чи Наливайченка.
Не бронза. Людина.
Він не встиг створити родину. Принаймні, у відкритих джерелах немає згадки про дружину, дітей чи особисті стосунки. Можливо, були. Але ті, хто жили так — навряд чи могли про це говорити вголос. Його життя не передбачало розкіш любити відкрито.
Усе, що залишилось — фото. І псевдо. І підпільна карта руху, на якій його маршрут — це не стрілка, а коло. Бо він повернувся туди, звідки починав — на західну землю. Щоб там і зникнути.
Фінал Осип Безпалько не залишив по собі гасел. Не говорив зі сцени. Не писав книжок. Але він жив у той час, коли відмова від участі вже була вибором. І цей вибір коштував життя.
Це текст не про культ. І не про жертовність. Це — про людину, яка не хотіла бути героєм. Але стала тим, ким стають, коли відмовляєшся здаватися.
