Він курив. Він завжди курив, коли йому треба було думати.
Думав він погано, пив — добре.
Його звали Ка́роль. Але ті, хто вижив після нього, не називали так навіть собак.
Бо не буває собак з іменем ката.
— Генерал, що з селом? —
Він не озирається. Тільки затягується. Дим липне до погона, як сповідь.
— Спалити.
Потім кашель. І вже не видно обличчя.
Він був не поляком. І не генералом.
Народився у Варшаві — й одразу втік з неї.
Радянська імперія притягнула його, як мух — на смерть. Там він навчився: як не мати Батьківщини, а служити наказу.
У Червоній гвардії він бив тих, хто казав «воля». В Іспанії — тих, хто кричав «¡libertad!».
У Польщі — тих, хто шепотів «Україна».
У нього була родина.
Дружина — росіянка з Москви. Донька — Зора, що згодом написала книжку про батька: «Солдат трьох армій».
Але жодна з цих армій не була його.
Його корені залишилися в чужих містах.
А тут, у Карпатах, після нього залишились інші діти.
Без прізвищ. Без дому. Без матері.
📎 Родинні зв’язки Сверчевського — документи
🔹 Дружина: Зора Карлівна, росіянка, за фахом — педагог.
🔹 Донька: Зора Сверчевська (нар. 1924), авторка книги «Żołnierz trzech armii» про батька, виданої у Варшаві у 1972 році.
🔹 Брат: Максим Сверчевський, загинув у 1943 році на фронті під Ленінградом.
🔹 Батько: Кароль-старший, токар з Варшави.
🔹 Мати: Маліка Зільберман, швачка єврейського походження, родом з Груєця.
✎ Джерела: архів IPN, бібліографія книги З. Сверчевської, дані польського реєстру військових мемуарів.
«Вальтер» — ім’я з пістолета
Його псевдо було не з книжки.
Його псевдо було з вистрілу в потилицю.
У громадянській війні в Іспанії він керував інтернаціональними загонами.
Командував погано.
Стріляв часто.
П’яний, жорстокий, недбалий. Тисячі вбитих — через те, що хтось не зрозумів його п’яної карти.
"Вальтер" — бо після нього залишалися лише гільзи.
— Ми тоді йшли на Теруель. Мороз був, і черевики тріщали.
— А він пив. Пив і кричав.
— Нас шло сорок. Повернулося п’ятеро.
— Я досі не знаю, за що. Але голос Вальтера пам’ятаю. Низький. І смердів самогоном.
📄 З інтернаціонального архіву, 1938
«…у рамках чистки в бригаді Вальтера страчували підозрюваних в дезертирстві. Відомі випадки розстрілів інтербригадистів власними офіцерами…»
(звіти XBRI, Створення XIV бригади, Архів м. Албасете)
📌 Факт 1 – XIV і 35‑я інтербригади
У жовтні 1936 року Сверчевський очолив XIV Інтернаціональну бригаду, потім — 35‑у дивізію ІІ Республіки. Під його керівництвом — провальні атаки в Лопера, Сеговія, Брунете, Теруель, Арагон.
Історик Antony Beevor робить висновок: «military performance mixed and units suffered repeatedly heavy losses» — тобто сотні загиблих через погане командування.
🏥 Свідчення з медичного архіву Альбасете
«Ранені з XIV бригади часто прибували без чобіт, з обмороженням і без підтримки командирів. Їх просто кидали на полі бою».
— лист медсестри Марти Делакруа, Архів медслужби інтербригад
1943–45. Він знову приходить у Польщу. Але вже з Москви.
Командир 2-ї армії Війська Польського.
Прапор польський, пагони — сталінські.
Він брав Берлін, але гробив своїх.
Бій під Зеленою Гурою став м’ясорубкою — бо генерал сплутав напрямок і переоцінив себе.
Понад 3 тисячі поляків загинули в одному бою. А він вижив.
Завжди виживав. Поки не прийшов до нас.
— Панове офіцери, чому не чекаємо підкріплення? — спитав капітан Мазур.
— Бо генерал сказав: час.
— А генерал п’яний?
— А коли він був тверезим?..
💣 Бій під Зеленою Гурою
У битві біля Bautzen (Зелена Гура), травень 1945, 2‑га армія пішла в наступ. Через слабке розвідка й занадто швидкий темп, наступ перетворився на «м’ясорубку».
За сучасними оцінками істориків, загинуло понад 3 000 солдатів, що критично перевищувало середній показник втрат.
📝 «Мемуари генерала Берлінга, 1950»
«…Сверчевський виходив із блоку, тримав келих під пахвою. Став говорити щось про «невідкладність задачі», і солдати заходили в пастку. Результат був передбачуваним».
— Zygmunt Berling, Wspomnienia 1950 (архів ІПН)
Українці були для нього не нацією. А перешкодою.
Після війни Сверчевський не пішов на пенсію.
Він пішов у Карпати.
Село за селом, хата за хатою — він стирав нас зі свого п’яного горизонту.
УПА для нього були «бандитами».
Українські сім’ї — «неблагонадійним елементом».
Коли на його карті з’являлось село, він не питав: «хто там живе?»
Він питав: «коли спалимо?»
💥 Село Гурово. Січень 1947.
Солдати його армії вриваються до села.
Шукають УПА — не знаходять.
Залишають після себе 18 убитих. Двоє — діти.
Він пив у цей час. Потім казав: «так треба».
Її звали Марія. Вона тримала доньку на руках, як ляльку, поки солдати вибивали двері.
— Тут нема УПА… — прошепотіла.
Але вже було пізно. Вистріл — і лялька стала легкою.
Яблонки. Засідка. Весна. Смерть.
Він їхав з охороною. В лісі — ще сніг.
28 березня 1947 року.
УПА чекала. Вони знали, кого чекають.
Сніг був мокрий. Кожна калюжа пахла торфом і димом.
Ворон перелетів дорогу — один, без зграї.
Генерал скрутив карту.
— Село Балигруд. Там зігріємось, — сказав.
— Але це остання ніч. Хоч він цього ще не знав.
Один солдат дивився в ліс і шепотів:
— Тут щось не так…
Але генерал сміявся. І було чути: він уже вмер, ще до пострілу.
Автоматна черга. Куля в голову. Куля в серце.
Ка́роль Сверчевський падає, як хряк, якого годували на свято.
Він помирає миттєво.
Нажаль...
🧾 Архів. Наказ про початок операції «Вісла» (4 квітня 1947)
“…враховуючи терористичний акт проти товариша Сверчевського, вжити негайних заходів для ліквідації української загрози…”
Він помер. Але його ім’ям ще довго називали вулиці.
Він став героєм.
На його честь назвали 254 вулиці у Польщі.
Його портрет друкували на 50 злотих.
Йому будували пам’ятники.
Про нього знімали фільми.
Поляки клали квіти. Українці — ховали мертвих.
А потім — прокинулись.
У 2017-му Польща почала зносити його пам’ятники.
Першим пішов обеліск у Яблонках — там, де він здох.
Ще через рік демонтували десятки.
Ім’я Вальтера почали прибирати з вулиць.
Але мертві, яких він не поховав, досі лежали в Карпатах.
Без імен. Без могил. Без мови.
Кат, який став героєм. Легенда, створена на кістках.
Історія запам’ятала його смерть. Але забула, скільки він забрав із собою.
- Він не був поляком. Він був слугою Москви.
- Він не був героєм. Він був катом у генеральському мундирі.
- Він не загинув за Польщу. Він помер, бо прийшов на українську землю з автоматом.
- І після нього прийшли ешелони. Пломбовані. З дітьми. Без вороття.
🚂 Зі справи УБП. Вагон №15
«У вагонах смерділо соломою, кров’ю і дитячим страхом».
«На пункті 15 жінка втратила дитину в дорозі. Мати затулила рота, щоб не плакала — боялась, що розстріляють».
— документ №9/В, Операція «Вісла», архів м. Жешув
Пломбовані вагони. Крик у підвалі.
Дитина плаче без голосу — бо мати закрила їй рота, щоб не стріляли.
Операция "Вісла" - почалась.
