Зеленський сказав красиво: мовляв, росіяни колись обов’язково вибачатимуться.
За Путіна, за війну, за зруйновану історію.
І, можливо, так воно й буде.
Але історія нас вчить іншому: далеко не завжди агресор знаходить у собі мужність сказати «пробачте».
Польща.
Вересень. Початок 30-х.
Польща проводить пацифікацію Галичини…»
Кавалерія врізається в українські села, селянам дають кілька годин зібрати «контрибуцію», інакше згорить усе.
Тих, хто активніший — зв’язують і б’ють сотнями ударів палицями.
Бібліотеки розбиті, портрети Шевченка спалені, жінки зґвалтовані.
Тоді загинуло 35 цивільних, понад 1300 людей було покалічено.
Чи почули ми через десятиліття слова вибачення?
Ні.
Навпаки — тепер, у XXI столітті, офіційна Варшава вимагає каяття вже від України за Волинь.
СРСР.
Терор і Голодомор 30-х, депортації кримських татар, операції НКВС проти поляків, німців, угорців, українців — списки нескінченні.
На наших землях забирали хліб до зернини, людей висилали ешелонами у Сибір, ламали інтелігенцію, розстрілювали церкви.
Усе це називали «державними рішеннями».
Чи вибачився хтось із живих спадкоємців радянської влади?
Ні.
Росія — навпаки: ставить пам’ятники Сталіну, Дзержинському, повертає чекістську символіку, знову кидає танки на Київ.
Це правило повторюється: агресори не поспішають вибачатися.
Бо вибачення — це визнання провини, а отже, руйнування міфу, на якому тримається їхня держава.
Польща тримається на міфі «цивілізатора Сходу».
Росія — на міфі «визволителя від фашизму».
Зламати ці міфи для них — означає зламати власну історію.
Аналогії можна знайти й поза Україною.
Туреччина так і не визнала Геноцид вірмен 1915 року.
Японія десятиліттями відмовлялась визнавати злочини своєї армії в Нанкіні. І досі там звучать голоси, що це була «вигадка пропаганди».
Тож прогноз Зеленського — радше надія, ніж вирок.
Так, можливо, нащадки росіян одного дня скажуть «вибачте».
Але так само можливо, що вони — як поляки чи як росіяни після СРСР — вважатимуть себе не злочинцями, а «героями історії».
Саме тому українцям не варто жити ілюзіями.
Агресор рідко вибачається добровільно.
Росія, Польща, СРСР, Туреччина — прикладів достатньо.
Історія показує: пробачення приходить лише тоді, коли нація сама змушує ворога заплатити ціну.
Тому нам потрібно думати не про майбутні «вибачення», а про власну силу.
Бо без неї ніякі чужі діти й онуки не прийдуть просити прощення — вони просто перепишуть історію під себе.
