Вночі Київ знову палав. Декілька хвиль дронів, потім ракети. Райони — різні. Вибухи — справжні. По місту — по людям, по тілу столиці. Знову зранку фото, відео, уламки, вікна, які більше не вікна. І люди, які викладають усе це в соц.пережи. Тому що їм болить. Тому що вони ще живі.
І от саме їх починають цькувати.
"Навіщо ти це зняв?" "Не показуй, куди прилетіло!" "Ти що, працюєш на ворога?"
А тепер уважно.
Росії не потрібні ваші відео. Їм не треба чекати, поки ти з вікна знімеш дим. Вони і так знають, куди прилітіла їх ракета. Ви серйозно думаєте, що в генштабі рф сидять і чекають, поки «Київський Движ» чи « Труха» скине сторіс?! Ці фото та відео беруть лише російскі телеграм канали, та пишуть різну муть, не більше. Супутники, дрони, розвідка, прослуховування у них є засоби щоб бачити куди поцілила їх довбана ракета.
А у нас — тільки телефон у руках і кілька секунд між вибухом і тишею. Ми не розвідка. Ми — свідки. Іноді — останні. Фото і відео не змінюють хід війни. Але вони залишають правду — навіть тоді, коли вже нікого нема, щоб її сказати.
Не ворогу — а світові. Історії. Пам’яті. І це для багатьох страшніше за будь-яку ракету.
А влада лише хоче контролювати інформацію. Владі потрібна тиша. Але не абсолютна — контрольована. Щоб усі фото, всі новини, всі коментарі — тільки через них. Через офіційні канали, через зведення, де мінімізовано все: втрати, масштаби, страх. Їм не потрібна правда з під’їзду. Їм потрібна версія з брифінгу. Це не як у Радянському Союзі — бо зараз є Telegram, є Facebook, є очі й руки. Але бажання таке саме: зробити вигляд, що трагедія не така страшна, якщо про неї скажуть “правильно”.
Пожежа в багатоповерхівці? — «Навіщо ти це виклав?» Дим над Лук’янівкою? — «Не пали локацію!»
Це не обережність. Це зручна тиша. Це спосіб змусити мовчати. Щоб замість живого болю — залишились лише офіційні зведення: «Уламки збито. Постраждалих немає. Дякуємо за витримку.»
Тільки от витримка — не броня. І правду не знищиш забороною зйомки.
Публікація — це не злочин. Публікація — це фіксація. Ми не можемо зупинити ракети. Але ми можемо зафіксувати слід. Щоб потім ніхто не сказав: «Нічого ж не було». Щоб не стерли. Не відмотали назад. Не заглушили черговим зверненням.
Цензура в тилу — це лак для труни. І кожен, хто цькує людей за фото — допомагає не обороні, а забуттю.
Київ палав. І це має бути видно. Не тому, що ворог дивиться. А тому, що правда — не ворог.
