На світанку він знайшов гніздо.
Там, де трава ще не прим’ята, а тіні від безпілотників лежать тонкими смугами, як сліди від батога. Він підняв його обережно — як пораненого горобця. Але горобця там не було. Лише фіброоптичні нитки, сплутані, як нерви після двотижневої ротації.
— Глянь, — сказав він мені. — Птахи тепер з дронами дружать. Бачиш, гніздо з дротів. Ні соломинки, ні пуху. Лише війна і технології.
Я глянув. Нитки сріблилися на сонці. Тонкі, як подих того, хто вмирає, і міцні, як наша втома.
— Може, вони думають, що це коріння майбутнього, — сказав я.
— Ні, — усміхнувся він, — просто в них більше немає дерев.
Ми обидва замовкли. У таких речах слова зайві. Бо якщо навіть птахи в’ють гнізда з уламків війни — отже, жити ще можна. Навіть на руїнах. Навіть з уривків сигналу.
Позаду хтось запускав коптер. Він загув, як пес на ланцюгу, готовий вчепитися в небо.
Птахи не злетіли.
Вони вже звикли.
