Коли земля Німеччини повернула своїх мертвих — а живі більше не мали куди відвести очі
«Ви нічого не знали? Тоді копайте» Квітень 1945-го. 1 200 мешканців Веймара марширують крізь ворота Бухенвальда. У таборі ще парує попіл крематорію; на брезенті — тіла, що не встигли згоріти. Наказ генерала Паттона простий: дивіться, торкайтесь, рахуйте. Ті, хто непритомніє, приводять до тями нашатирем і ведуть далі.
За кілька днів у Баварії, Тюрингії, Франконії американські офіцери змушують німців відкопувати поспіхом засипані рови, переносити гнилі тіла до міських цвинтарів, укладати їх у труни — «щоб кожна кістка мала ім’я, а кожна лопата пам’ятала вагу провини».
Перший акт денацифікації: фізичний Переглянути, підняти, перепоховати — це не гуманність, це шокова терапія. Американці називають її “confrontation policy”: примусове зіткнення зі зробленим. Усім, хто казав «nicht gewusst»,(не знав) показують 21 000 мертвих лише у таборах Баварії.
Другий акт: адміністративний 12 жовтня 1946-го Контрольна рада союзників ухвалює Директиву № 38. Кожен дорослий німець проходить «деназіфікаційну комісію» й отримує ярлик:
Чи було це «негуманно»?(на фото за посиланням - АД) Питання абсурдне там, де під ногами — гнилі рештки дітей із Кауферінга і закатованих під час «маршів смерті». Гуманність починається з могили з ім’ям, а не з анонімної ями.
Урок, який усе ще лежить у землі "Копати доведеться всім, хто вдає, що «не знав». Бо денацифікація — це не про помсту, а про неможливість далі жити на ґрунті, який дихає трупами. І так, вона болюча, дорога й принизлива. Але без неї немає ні суду, ні пам’яті, ні майбутнього".
Сорок лопат сьогодні дешевші за одну втрату наступного покоління. Історія Німеччини це довела. Черга інших — ще попереду.
