(записано з чужих слів, мовчання і дороги)
Його не брали — довго.
Він був горбатий, тихий, надміру ввічливий. Водій із горбом, як дзвіниця Собору Паризької Матері.
Люди на блокпостах не завжди читають діагнози, але іноді — бачать. Раніше йому махали: «Проїжджай, бідолахо, ти й так у своєму аду».
Він дякував. І їхав далі.
А потім настав кінець місяця. Або просто день, коли когось треба було відправити. Числа не мають значення — тільки збіги.
Його спинили. І не відпустили.
Учебка тривала півтора місяця. Як він пройшов її — ніхто не знає. Чи вчився стріляти, чи просто стояв у тіні, де менше бачать. Але він тримався, мовчав, дякував, не сперечався. Він звик не сперечатись — бо коли тіло деформоване, слово має бути рівним. Так легше жити.
Коли його привезли на Покровськ і командир побачив солдата-дзвіницю він завис, як дрон без GPS:
— Ти бронік зможеш одягнути?
— Ні, — відповів він. — Горб заважає.
- Як же ти учебку пройшов?
Горбун мовчав, лише пожимав плечима.
Командир подивився на нього довго. Потім мовив:
— Якщо ти залишишся — тебе вб’ють. Першим. Пиздуй нахуй звідси. (оригінал діалогу збережено на 100%)
І дав наказ вивезти його з позицій.
Його довезли до Дніпра. У Дніпрі він подзвонив своєму шефу — у якого працював до свого останнього блок поста.
— Ви можете мені допомогти доїхати до Київа?
Шеф допоміг.
Він знову сів за кермо. Його спина все так само гнула небо, а руки стискали кермо — як завжди.
На блокпосту глянули на його та махнули рукою: «Проїжджай, бідолахо».
Наче нічого не було.
Але було.
Не всі історії мають героїв. Але кожна має людину.
Цей — вижив. І їде далі.
