Іноді людям, щоб усвідомити, що в країні вже давно почалися всі ознаки диктатури, треба дочекатися, поки їм прямо скажуть:
— Носи тільки цей одяг.
— Роби лише таку зачіску.
— Користуйся лише «нашою» технікою.
— Говори «так», а не «інакше».
— Мовчи.
І навіть тоді вони спитають:
— А що тут такого? Це ж заради порядку.
А потім за звичкою почнуть вишукувати «ворогів» серед тих, хто носить кеди, має довге волосся або користується не тим смартфоном.
Іноді диктатура не приходить в чоботях — вона приходить у білих рукавичках.
І просить не сперечатися. Не виділятися. Не думати зайвого.
Просто прийняти правила гри.
Бо «так треба». Бо «зараз війна». Бо «не на часі».
І чим довше люди погоджуються — тим менше їм треба наказів.
Бо все, що треба — вже виросло...
